Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

Дейрон

Ну нестерпне дівчисько, зовсім думки мені поплутала. З нею точно не засумуєш. Навіть ім’я, яким я її називаю, виявилося несправжнім. Вона герцогиня. Тепер зрозуміло, чому аж ніяк не вписувалася в образ доньки торговця. Недарма я весь цей час намагався її розгадати.

А вчора… Я й гадки не мав, що все так станеться. Вона поцілувала мене — і не думала зупинятися. Ну як її зрозуміти? Спершу свариться до піни з рота, а потім так само запекло цілується.

Нам би поговорити.

— Вам треба до Лісу Шепоту, — промовив імператор.

Цікаво. Я ніколи не бачив ельфів. Ну змотаємося в лісок, що тут такого.

Ми повернулися до резиденції Валері.

— Не будемо відкладати, вирушимо одразу. До самого Лісу Шепоту портал я не відкрию, але перенесу вас якнайближче. Зберіть речі на кілька днів, — сказав Тінь.

— І що ми маємо зібрати в домі твоєї дружини? Ми ж не прихопили нічого, коли тікали з печери, — дорікнув я.

— Все в порядку, я подбаю про це. Перепочиньте хвильку, — і Валері помчала кудись, як завжди невгамовна. Вона — повна протилежність Тіні, та попри це вони разом. І, здається, щасливі.

Минуло не більше двадцяти хвилин. Ми встигли швидко перекусити й були готові.

— Бувай, люба, я ненадовго, — Тінь поцілував Валері й відкрив портал.

— Гарної дороги! Ви завжди бажані гості в мене, — Валері весело махала нам, як давнім друзям.

✦✦✦

Ми ступили у портал і опинилися в Лісі Шепоту.

Я ніколи не бачив подібних дерев: кожне — не менше шести людей в обхваті, височенні, з кронами, що зливалися з небом. Їхнє листя сяяло дивним смарагдовим насиченим кольором, а сам стовбур мав срібний відтінок, наче вловлюючи місячні промені навіть удень. У повітрі витав незнайомий аромат — свіжа волога змішувалася з нотами пряних трав і квітів, що росли прямо на стовбурах. Десь далеко чути було переливчасті голоси птахів, зовсім не схожі на тих, яких я знав.

Але не встигли ми як слід роздивитися цю дивину, як раптом у повітрі розчинився новий портал. Із нього вийшло з десяток драконів.

Я знав, по кого вони прийшли. Ноель часу дарма не втрачав.

— Швидко в ліс! Я їх затримаю! — кинув Тінь.

— Ну куди ж ви так поспішаєте? Навіть не поспілкуєтесь зі старими приятелями? — озвався один із охоронців.

— Люциус… Невже нікого кращого не знайшлося? Чи інші не схотіли займатися брудною роботою? — Тінь зайняв бойову стійку.

— За себе говориш? Колись це було твоє місце, Тінь, — Люциус примружився.

Інші воїни чекали команди. Я схопив Міру за руку й тихо відступав до дерев, сподіваючись, що бар’єр лісу нас пропустить.

— Я ніколи не працював на дракона, що володіє магією, яка йому не належить, — холодно відповів Тінь.

— Не смій наговорювати на нашого Верховного!

— Наговорювати? Чого ж він тоді не поверне магію і не звільнить дракониць?

Воїни за спиною Люциуса виглядали розгубленими. Схоже, вони не знали про силу свого Верховного.

— Біжіть! — крикнув Тінь, нападаючи на Люциуса.

Я ледь не силоміць потяг Міру вглиб лісу. Ефект несподіванки дав нам перевагу, але частина драконів уже отямилася й кинулася за нами. До дерев лишалося не більше десяти метрів, але я розумів — ми не встигнемо.

— Міро, заходь у ліс! Я їх затримаю! — вигукнув я.

На щастя, вона послухалася.

Троє драконів кинулися на мене водночас. Я вибив меча з рук одного, вдаривши по голові його ж рукояттю, другого підсік ударом у ногу, але третій виявився швидшим. Він вибив у мене зброю й заніс меч для удару. Відскочити чи ухилитися я не встигав.

І тут… мій супротивник просто впав.

Позаду нього стояла Міра. З палицею в руках.

Я витріщився на неї.

Нічого комічнішого я в житті не бачив. Але вона щойно врятувала мені життя.

— Що ви тут розсиджуєтеся? Бігом у ліс! — крикнув Тінь, майже порівнявшись із нами. Він вів під руку одного з нападників. — Не дивіться, біжіть, цей з нами!

Ми помчали вперед. Четверо драконів ще залишалося, і вони стрімко нас наздоганяли. Але ми встигали.

Щойно ми перетнули межу перших дерев, щось змінилося.

Наче пройшли крізь в’язке повітря, у вухах задзвеніло, дихання перехопило… а потім усе стало на свої місця.

Тільки звуки були іншими.

Погоня зникла.

Лише спів птахів.

Ми зупинилися й обернулися. Дракони стояли біля самого кордону лісу й не могли зробити ані кроку вперед.

— Якого драконового лисого вони нас знайшли?! — спитав я.

— Це моя вина, — похмуро промовив Тінь. — Мій артефакт переміщення можна відстежити з Дорана. Ноель скористався цим. Відтепер я не можу відкривати портали — вони завжди знатимуть, куди я прямую.

— І ти знав, але все одно ризикнув Мірою?! — у мене закипіла злість.

— Для цього потрібна дуже сильна магія. Я не думав, що Ноель її так швидко опанує. Ейнар зміг це зробити лише двічі за все життя — і далеко не з першого разу.

— Чому вони не можуть зайти сюди? — запитала Міра.

— Я здивована, що ліс і вас пропустив, — озвався мелодійний голос із-за дерев. — Значить, вам судилося сюди потрапити.

Ми різко обернулися.

Перед нами стояла ельфійка.

Її обладунки, наче вилиті зі світла місяця, виблискували сріблястим сяйвом.

— Я Ілмерія, — представилася вона. — І я проведу вас до Фаеліннору.

Ліс Шепоту виявився зовсім іншим, ніж я собі уявляв. Тут панувала тиша, але не мертва, а напружена, ніби самі дерева слухали кожен наш крок. Стовбури були могутні, вкриті гладкою корою сріблястого відтінку, яка відбивала місячне світло, створюючи ілюзію, ніби ми йдемо під відкритим небом, а не під шатром лісу. Листя висіло важкими кронами, і хоча його вітер майже не ворушив, воно, здавалося, міняло відтінки – від глибокого темно-смарагдового до світлого, майже прозорого.

Десь угорі, серед густого гілля, мерехтіли дрібні вогники – можливо, комахи або магічні істоти, що знайшли прихисток у цьому таємничому місці. Повітря було просякнуте дивним запахом – вологий мох, смола, і щось солодкувате, майже медове, що змушувало легені дихати глибше, ніби від цього ставало легше.