Кіті Лав - Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав

6.2

Я стою біля супермаркету, тримаючи в руках пакет із найнеобхіднішим: хліб, молоко, кілька йогуртів. Грошей лишилось мало, і я все ще не наважилась сказати Олександру про вагітність. Мало того, вже декілька днів я його ігнорую. Не знаю, як поводитись поруч з ним.
Наче це затримає правду.

Виходжу на вулицю. Вітер тягне за волосся. Я намагаюсь не думати. Просто йду.

І тоді я його бачу.

Сріблястий автомобіль.
Зупиняється повільно, наче в кіно. Скло опускається.
Олександр.

— Аліно.

Я зупиняюсь, серце гупає, як шалене. Він виглядає спокійним, зібраним. Таким, як завжди. А я — зовсім інша. Зі змерзлими руками й думками, що летять у всі боки.

— Що ти тут робиш?.. — питаю, намагаючись звучати стримано.

— Їхав повз. — Він кидає погляд на мої пакети. — Ти й досі не відповідаєш на мої повідомлення.

— Я була зайнята, — відповідаю тихо.

— Зайнята... від мене? — в його голосі — змішаний тон. Образа. Напруження. І щось м’яке. — Можна я підвезу?

Я вагаюсь. Але ноги самі несуть мене до машини. Він виймається з авто, бере мої пакети, відкриває дверцята. Його пальці ненароком торкаються моєї руки — знову.

У салоні тепло. Салон пахне ним. Пахне тим, що я намагаюсь витіснити з пам’яті, а воно, навпаки, повертається.

— Ти уникала мене, — каже він, не дивлячись на мене. — І я маю знати чому.

Я мовчу.

— Я щось зробив не так?

— Ні… — зітхаю. — Просто… мені треба було подумати.

— Про що?

Я стискаю пальці на колінах. Секунди здаються вічністю.

— Ти з'являєшся в моєму житті, забираєш його собі, а потім... — я затинаюсь, — я не знаю, хто ми, що між нами… Чи щось це означає для тебе?

Він різко зупиняється на світлофорі, повертається до мене.

— Аліно. Ти важлива для мене. Я не звик пояснювати свої наміри, я просто дію. Але... я не хочу, щоб ти віддалялась. Не зараз.

Я вдихаю. Його очі повні рішучості — як завжди. Але там є щось нове. Тривога. Справжня.

І я не знаю, сказати зараз? Сказати, що в мені росте щось більше, ніж просто відчуття?

Але я мовчу.
Бо поки не впевнена, що він зможе почути.

Я мовчу всю дорогу. Він теж. Лише час від часу кидає на мене швидкий, тривожний погляд.
Машина плавно їде знайомим маршрутом, і я розумію — він везе мене туди. У квартиру, яку зняв для нас. Для мене. Для себе.

Я вирішила. Скажу.
Я скажу йому сьогодні.

Що я вагітна.
Що не знаю, що з цим робити.
Що боюсь.

Коли ми під’їжджаємо, серце вже не просто стукає — воно волає всередині мене. Виходжу з машини, тримаючись за сумку, ніби вона може втримати мою рішучість.

Олександр відчиняє двері, мовчки впускає мене всередину.
Я проходжу у знайому кімнату. Сідаю на диван. Той самий, на якому він обіймав мене тієї ночі.

Він заходить слідом, знімає піджак, повільно, мовчки. Атмосфера надто тиха.

— Ти дивна сьогодні, — каже він нарешті, зупиняючись навпроти. — Щось сталося?

Цей момент.
Ось він.
Зараз.

Я підводжу очі. Його погляд — уважний, з нотками тривоги. Він чекає.

— Олександре, я... — починаю, і мій голос зрадницьки зривається.
Його брови сіпаються — він напружується.

Я вдихаю. Маю сказати. Треба.

— Я просто… останнім часом не знаю, що відбувається. Все дуже швидко. Ми…
— Ми? — перепитує він м’яко, сідаючи поруч. — Ти про нас?

Я киваю.
Він бере мою руку. Його дотик — теплий, знайомий. І такий… справжній.

— Якщо ти сумніваєшся в мені, скажи. Я не ідеальний. Але я тут. З тобою. І не збираюсь зникати.

І ось цей момент — коли я майже сказала. Коли слова стоять на межі губ.
Але я лише хитаю головою. Усміхаюсь крізь сльози, яких він не бачить у напівтемряві.

— Я просто скучила, — кажу я.
І це — часткова правда.

Він ніжно цілує мою руку. Потім торкається щоки.
І я дозволяю собі на мить забути.
Ще трохи побути в цій брехні, бо так спокійніше.

Бо я поки що не готова ламати його світ. І свій.

Олександр повертається з кухні з келихами вина та легким перекусом. У кімнаті затишно, приглушене світло, в кутку тиха музика грає на фоні. Я сиджу на дивані, загорнувшись у м’який плед, і стискаю подушку, намагаючись зібратися з думками.

— Я подумав, трохи вина не завадить після важкого дня, — з усмішкою простягає келих.

— Дякую… але я, мабуть, утримаюся, — кажу, трохи ніяковіючи.

Він нахмурюється.
— Щось сталось?

— Просто не хочу… голова трохи болить, — швидко знаходжу виправдання.

— Добре, — він не наполягає. — Але якось ти сьогодні не така. Ти холодна, відсторонена. Якщо я щось зробив не так — скажи.

Його голос м’який, але в ньому відчувається занепокоєння. Я відчуваю, як стискається серце. Мовчу. Просто дивлюсь на нього — такого щирого, уважного, рідного. І мені боляче.

— Ти не мусиш нічого казати, — додає, сідаючи поруч і торкаючись моєї руки. — Але я завжди вислухаю. Ти знаєш це.

Його долоня тепла. Пальці легко переплітаються з моїми, і я опускаю очі.

— Просто день був… дивний, — брешу знову.

— Хочеш, я тебе розслаблю? — він усміхається і схиляється ближче.

Поцілунок — легкий, ніжний, обережний. І я дозволяю йому більше. Я ховаю правду глибше, туди, де навіть собі не хочу зізнатись. Бо зараз я з ним, у його теплих обіймах, і цього мені поки що досить.

Він цілує шию, ключиці. Його дотики уважні, пестливі. Але коли його рука торкається мого живота, я ледь не здригаюсь.

Я дивлюсь на стелю, намагаючись не розплакатись. Замість цього стискаю його сильніше, ховаючись у теплі, яке завтра вже може обпалювати.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍