Ткач-Лев Всеволод - Пил, Ткач-Лев Всеволод

— О, нарешті гості прийшли, нарешті, я так чекала, так чекала! — миттю вскочивши з великого півкруглого дивана, дівчина підбігла до гостей та ледь не накинулась з обіймами на Тамару, добре, що Агата вчасно підхопила її під руку, а та ж якось і заспокоїлась.

Стояла перед гостями дівчинка, циклів десь п’ятнадцять на вигляд, з кучерявим волоссям кольору блонд, у блідо-рожевій синтетичній сукні з білими мереживами. Личком трохи нагадувала малу дитину, та й поведінкою теж.

— А як тебе звуть? — зацікавлено спитала вона в пані.

— Мене Тамарою, а ти, як я розумію, Кароліна, — відповіла Тамара, яку вже тягнула за собою Кароліна, бо Роман дозволив відпустити руку, поки говорив про щось там своє з місцевою тріо Агатою…

Судячи з показників на екрані годинника, зараз вже вечоріло, хоча по вічно сірому небу не можна було нічого про це сказати. Тамара з місцевою пані сиділа в її кімнаті, поки сама Кароліна, сміючись, розповідала про свої платтячка та ще якусь там мішуру з величезного гардеробу. Раптом вона хитро усміхнулась, діставши якусь невеличку пігулку та пару невеличких срібних тарілок. Розсипала яскраво-оранжевий вміст на тарілочки, протягнула одну Тамарі, мовивши:

— Це спец-психостимулятор типу «АА», майже чистий, тому шкоди завдати тобі не повинен, а от яке задоволення, які відчуття, ти не уявляєш! Просто відкрий клапан для скло-балона та засипай до рота і ковтни, на смак гидота, але ефект просто вау. Ну, зараз сама все зрозумієш, на рахунок три ковтаємо!

— Один! Два! Три!

Тамара засипала гидкий оранжевий порошок до рота та важко ковтнула. Так як вона була досить довірливою, що й сестрі повірила, і пастору, то якось погодилась спробувати, тим більше з Кароліною вона добре подружилась…

…Раптом перед її очима замість світлої кімнати постав пустий ліс квадратних бетонних колон та дзеркал, вона хотіла покликати Кароліну, але мозок сам якось зрозумів, що Тамара в цьому дивному місці зовсім одна. Пройшовши трохи далі, вона помітила щось, що висіло на одній з колон. Далі зрозуміла… Улюблене плаття матері, в ньому вона бачила її останній раз до її поїздки у відрядження з батьком, з якого вона не повернулась. Одяг батька, сестри, персоналу тетра з її дому. Коліна, того самого хлопчика з прізвищем Колінсе, що жив якийсь час з нею в дитинстві, а навпроти одягу Коліна в його відображення в дзеркалі, а у відображенні одяг Романа.

Зненацька земля почала провалюватись, розбігатись і тікати з-під ніг, кидаючи Тамару в чорну прірву пустку, в якій наче зовсім нічого й не було…

…Отямтесь, отямтесь, пані! — Голос Романа приглушено розносився наче зблизька, але водночас був дуже далеко від Тамари.

Ледве розплющуючи очі, Тамара знову побачила кімнату Кароліни та зрозуміла, що Роман тримав її на руках. Кароліна лежала на своєму ліжку з піною край губ, зовсім не рухалась, її намагалась привести до тями Агата, але в неї, на відміну від Романа, не виходило розбудити свою пані.

Побачивши, що Тамара вже отямилась, вона різко схопилась за ручку невеликого пістолета, що непомітно кріпився у неї на правому стегні. Не прицілюючись, одразу натисла на курок. Маленька свинцева куля пролетіла просто над головою Романа і врізалась у стіну з пастельно-жовтими шпалерами.

— Вибачте, панове, але ніхто не повинен дізнатись про цей неприємний інцидент, — мовила Агата й уже відтягала затвор, як Роман кинувся за двері з Тамарою на руках та миттю їх закрив. Біжучи по коридору, він, як на зло, не міг натрапити на вікно, добре хоч їх з пані речі встиг забрати й уже підготував той самий ніж, що взяла з дому Тамара.

— Тримайтесь міцніше, пані! — сказав наче удав спокійно Роман, вже наближаючись до великого панорамного вікна, що виходило на балкон. Замахнувся ручкою ножа та миттю розбив скло, вибігаючи назовні, коли до них вже наближалась Агата з загоном варти. Раптом Роман ще сильніше притиснув пані до себе, а вона ж вчепилась у його спину руками, наче востаннє. Роман скочив на перила і ніби пурхнув за похилу зовнішню стіну, встромивши в неї ніж, що допомогло повільніше спуститись і вже на стінах резиденції продовжити тікати від переслідувачів, виляючи серед довгих будинків з Тамарою на руках.

— Ми зможемо втекти, вони ж оголосять нас у розшук? — налякано та збентежено спитала Тамара, продовжуючи втискатись обличчям у Романові груди.

— Не бійтесь, пані, не оголосять, вони не можуть розповісти про цей інцидент, не втративши своєї репутації, тому й розголошувати не стануть, але якось вибратись з місто-сектора все ж треба, бо їх ченці тріо тут на кожному кроці. Ну, напевно, сховаємось у якихось тетра на краю міста, так, як ми вищі за них статусом, то вони не зможуть відмовити, — відповів Роман, продовжуючи безустанно бігти широкими вулицями, Тамара ж, нічого не відповідаючи, продовжувала міцно триматись за нього, втискаючись в груди та обхоплюючи руками спину.