Ткач-Лев Всеволод - Пил, Ткач-Лев Всеволод

Заздрість.

…Дивлячись на годинник, Роман, захекавшись від бігу, підмітив:

— Наче світати має зараз.

— То це ти по місту десять годин носився, чи як? — здивовано підмітила Тамара, дивлячись на захекане червоне обличчя свого провідника.

— Зараз ми в периферійному, крайньому колі, поряд зі стінами, звідси легше буде втекти. Зараз ми прямуємо до квартири тетра, які відповідають за місцеву невелику каплицю, — пояснював Роман, підіймаючись з Тамарою сходами темного під’їзду.

Подзвонив у дзвінок кілька разів, та знову вхопив Тамару за руку, перед тим, звісно, вибачився.

— Біжу-біжу, зачекайте трохи! — донеслося дзвінким жіночим голосом з-за оббитих дермантином вхідних дверей.

Почулось, як у замковій щілині кілька разів обернувся ключ. За двері визирнула жіночка, з бурим волоссям і коричневою маскою-респіратором середніх років, та, лиш побачивши величезний срібний хрест з оленем на шиї в пані, величезний хрест з головою оленя, одразу напружившись, впустила з награною усмішкою, очима, що ховали дивний страх.

— Пані, пане, проходьте, прошу, зараз накрию чогось на стіл, а ви тим часом роззувайтесь, беріть тапочки і проходьте до вітальні! — мовила вона, кинувшись на кухню за чаєм і харч-концентратом.

Гості ж перевзулися та обережно сіли на диван у вітальні, навпроти якого грався маленький хлопчик у коричневій масці-респіраторі, та читала якусь книгу, сидячи в кріслі, дівчина, з такою ж маскою, як і в брата, циклів десь вісімнадцяти на вигляд.

— Привітики, а ви хто? — звернулась вона до пані, відірвавшись від книги.

— Я, я Тамара, вибачте за візит без попередження, нам просто зараз нема куди податись, то ми й подумали, що якісь добрі люди допоможуть нам, — невпевнено відповіла Тамара, від сорому опустивши погляд донизу.

— Ого, от і чудово, ми, як сім’я, відповідальна за каплицю, завжди раді допомогти, для нас за честь прийняти вас! — радісно відповіла дівчина.

— От і добре, — усміхаючись, погодилась пані.

— Ось, панове, вам гостинці й чаю трохи, — виголосив чоловік, поставивши на стіл кілька колб з харч-концентратом.

— Любий, іди-но сюди, допоможи з краном, бо схоже знову заклинив! — кликала з кухні жіночка, що зустріла Тамару і Романа, а чоловік же легко відкланявся і побіг до кухні допомагати жінці.

— Перепрошую, чи можна, будь ласка, вийти на балкон? Треба подивитись дещо, — спитав, вклинившись на трішки в розмову, Роман.

— Так, пане, звісно, як вам завгодно! — відповіла, догоджаючи, дівчина.

— Чудово, — вкинув Гість та вийшов за скляні двері на невеличкий балкон.

— Отже, пані, розповідайте, як опинились раптом у нашому оці краї? — звернулась вже до Тамари дівчина.

— Та, то довга історія, хоча можу й розповісти, так от…

— …А, то ваша двоюрідна сестра розповіла вам про місце смерті матері, і ви здійснюєте паломництво туди, а пан Роман ваш провідник? — перепитала дівчина, намагаючись підсумувати Тамарину розповідь.

— Наче щось типу такого! — відповіла пані та прикрутила вже третю колбу з чаєм до маски-респіратора.

Роман все ще стояв на запилюженому маленькому балконі та глядів у сиву від пилового туману далечінь, іноді поглядаючи в односторонній пейджер, на маленькому червоному екрані якого висвічувались час від часу написи:

«Мої агенти доповіли про ситуацію, ти діяв чітко та швидко, дякую»

«Покладаю надії, що ти оберігатимеш мою доньку і далі»

«Йозеф Пірамме»

…Гості вже вклались спати, досить рано, хоча, зважаючи на вчорашні події, вони мали на це право. А от сім’я все ще сиділа на кухні та, перешіптуючись, щось там обговорювала.

— Люба, це ж ті самі, про яких сьогодні в храмі оголошували, хіба ні? — питав схвильовано і ніби зі страхом говорив чоловік.

— Так, же казали ще знайти живими або мертвими в ім’я Аврама, о, може, ми їх того? — додала жінка, легенько колихаючи малого в колисці.

— То давайте, я піду й гекну їх ключем гаєчним татовим, вам же не можна вбивати, як настоятелям каплички, — додала дівчина зі злом в голосі.

— От, аж гидко від них, хрест вона нап’ялила і білу маску, чому їй церква дозволяє, а мені ні? — ще більш злісно додала дівчина, вже риючись у шафі з інструментами.

— Ох, лиш на Анечку нашу й надія, яка ж хороша донечка росте! — виголосила мати, але в той же час принишкла.

Пройшовши в кімнату, донька занесла ключ над головою Тамари, але її раптом зупинив батько.

— Ні, ні, доню, хлопака перше треба, хлопака, аби не заважав раптом, — казав чоловік, переводячи ключ над голову сплячого Романа.

От, лиш замахнулась дівчина і лиш хотіла вдарити, як лоб пробила маленька срібна куля, випущена револьвером з кістяною ручкою. Донька, нахилившись вбік, замертво впала на диван, так і не випустивши масивного гаєчного ключа з рук.

— Люба, тисни на виклик охорони! Під столом! — гукнув батько.

Роман же, у свою чергу, підскочивши, вхопив пані та їхні з нею речі, вибіг у коридор, ставши біля невеликих металевих та пофарбованих на зелено дверей з маленьким люком для їжі у верхній їх частині, погрожуючи пістолетом чоловіку з жінкою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍