Ткач-Лев Всеволод - Пил, Ткач-Лев Всеволод

Лінощі.

Хмари опадають, розкидаючи по сухій землі попелястий туман густої пилюки. Це могло б бути чимось схожим на дощ, проте жодної краплі води там не було, та й бути не могло ніколи. Хмари валились на землю тонними, тисячотонними пиловими бурями і в ту ж мить їх закривали нові чорно-сірі хмари, що так само поволі пускались на землю, ніби розчавлюючи її, але насправді просто осідаючи тонко-товстим шаром пилу…

…На горизонті маревом мріла височенна сіра стіна, нависаючи над ніколи землею, що, певно, ніколи не бачила у своєму довгому, безплідному бутті ані краплі вологи. Роман вже яку годину ніс пані, на перший погляд, ні краплі не стомлюючись, хоча хто його знає. Лишаючи високими підошвами на попелі зотлілому небесні сліди, що миттю той ще попіл запорошував. Раптом, а може, й не раптом, прокинулася пані, підняла сонно голову, огледілась навколо, здивовано питає:

— Ну, що, то ми вже, виявляється, на місці майже, ну, молодець-молодець, Романе, як не крути, а я ще й виспалась так добре, краще, певно, ніж у проклятій церкві оцій, хоча це й не дивно, напевно. Якщо чесно, якби не ти, то хто знав би, що зі мною сталось там. Ну, те й на краще, що там був.

Тамара, домовивши, вляглась на його спину, легенько розчервонілась.

У цей час же крізь густий пиловий туман прорізалося вузеньке світло від білих лампочок стіни місто-сектора. Височенна бетонна споруда підіймалася до самісінького неба, й, певно, не закінчувалась, навіть торкаючись хмар. Стіна була практично гладкою, лише невеликі перила та лампочки на них розбавляли похмуру площину. Пані не уявляла, як вони проберуться всередину непомітно, не кажучи про те, як їм залишитись невидимими для сторожі та всевидячого ока. Але, судячи зі спокою Романа, він знав, що їм робити.

Наблизившись до стіни на відстань десь з ширини типового житлового будинку, Роман повернув та, продовжуючи нести Тамару на плечах, попрямував паралельно до стіни, наче щось на ній уважно видивляючись. Нарешті в його поле зору кинулись непомітні на фоні стіни двері такого ж сірого кольору, як і вона сама. Роман підійшов ближче та обережно поставив Тамару на землю.

— Прошу вибачити, пані, далі вам доведеться йти самій, — послужливо мовив він, непомітно для неї дістаючи невеликий плаский предмет із задньої кишені штанів. Приклавши ключ-карту вищого рівня допуску до сканера, Роман тихо зсунув ручку та відхилив двері, більше схожі на масивний металевий люк.

Схоже, Тамара через те, що була сонною, не зрозуміла, як він відчинив прохід, та через це ж і не надала цьому якогось великого значення.

Всередині коридору все виглядало приблизно так само, як і на виході з рідного місто-сектора. Ну, точніше, так само не було нічого видно, окрім лисе вузенького, пунктирного рядочка з тьмяних червоних світлодіодів.

І от нарешті кінець коридору, та двері з невеликим сканером, ледь помітним у світлі такого ж, як і всі решта, світлодіодів. Відчинивши двері ключ-картою, потай вкраденою з батьківської шафи, Тамара штовхнула ручку, і двері трохи відхилились, пускаючи всередину трохи не яскравого сірого світла і, звісно, пилу.

Двоє вийшли назовні, ледь не забуваючи закрити за собою двері зі стіни. Вид відкривався такий же, як і в їхньому рідному місто-секторі: пласкі тротуари, гравій, розсипаний між ними, і пиловий туман, що ставав непроглядним ближче до створеного ним же близького горизонту…

…Бродячи вже досить довго пустими вулицями серед обмертвілих будинків, двоє нарешті наблизились до свого місця призначення, гігантського комплексу з величних, височенних будинків.

— То ось куди ми весь час прямували, то що це за місце таке майже в центрі місто-сектора? — спитала, вибігши раптом перед Романом, Тамара.

— Це резиденція дуо місто-сектора «CB4568», — як завжди холодно і чітко відповів Роман, коли вони з пані вже стояли навпроти невеликого гостьового проходу в стіні по периметру комплексу.

— А, то це така ж будівля, як і мій дім, так? — зрозумівши, грайливо уточнила Тамара.

— Саме так, пані! — відповів Роман, не відволікаючись від набирання якогось тексту на вбудованій біля дверей клавіатурі, яку з першого погляду й не помітила Тамара.

Раптом над панеллю загорілась жовта лампа, а з динаміка залунав спокійний чоловічий голос:

— Доброго дня, пане 33476598G, ми очікували на вас, проходьте, будь ласка, всередину, вас зустріне черниця тріо пані Агата Йонсон, ідентифікаційний номер 66782368L. — Після слів з динаміка прочинились двері, та Роман, взявши пані за руку, пройшов у середину та продовжив йти довгим бетонним коридором, наказав Тамарі не відпускати руку, доки він не дозволить, а вона ж, у свою чергу, знову трохи розчервонівшись, кивнула.

В кінці коридору на них чекала дівчина. Віком десь, як Роман, чорне-причорне волосся, підстрижене шапочкою з прямими волосинами, що стирчали донизу, такі ж чорні брови, карі очі, струнка фігура та блискучі темні туфлі зі штанами, піджаком та краваткою, і все це так само чорне, лише блакитна сорочка ніжно підкреслювала пишні груди й чорну краватку.

— Добридень, пане, пані, вітаю у резиденції Менс, я особиста служка та охоронець пані Кароліни Менс, черниця тріо Агата, ідентифікаційний номер 66782368L, — представилась точнісінько з Романовою інтонацією дівчина, та провела гостей у передпокій, в якому вже чекала сама пані Кароліна, донька другого архієпископа лікарської промисловості, також, як і батько Тамари, члена вищої ради архієпископів «ДТ».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍