Світлана Литвиненко - Капкан кохання, Світлана Литвиненко

- Я згодна,- рішуче сказала Леся,- я згодна вийти заміж за… твого сусіда. А тепер накажи, щоб Марту повернули мамі. Знай, я тебе віднині ненавиджу, всією душею ненавиджу.

- Я вже говорив і ще раз повторю з часом будеш дякувати,- Тимофій Васильович зібрався виходити.- До речі, твоя мати нічого цього не повинна знати. Коли вже будеш заміжня тоді розкажеш матусі казочку про те, що ти та Амір закохалися один в одного з першого погляду та спонтанно побігли розписалися. Зрозуміла?

- Так,- через сльози відповіла Леся, а потім вигукнула прямо глянувши на діда.- Накажи зараз, щоб Марту повернули. Негайно накажи!

- А ти голосу на мене не підвищуй. онучко,- сказав роздратовано Тимофій Васильович,- от вийдеш заміж тоді її і повернуть.

- Марту повинні повернути сьогодні, зараз,- Леся наважилася висунути свої умови,- я своєї обіцянки не порушу. Якщо порушу, то ти завжди зможеш усе повторити. Хіба не так?

- Це додаткові витрати…,- почав було Тимофій Васильович.

  Лесі здавалося, що її повністю охоплював відчай та раптом в її очах з’явився блиск рішучості. Її руки тремтіли, але вона рвучно підбігла до столика, схопила вазу й щосили кинула її на підлогу. А потім швидко підняла уламок і притулила його до своєї шиї.

- Ну тоді,- гнівно прошептала Леся,-  якщо я це зроблю твоєму планові ніколи не збутися. Чуєш ніколи…

- Добре заспокойся,- дід повільно наблизився до Лесі, його голос змінився, став м’якшим, але водночас і залишався суворим.- Віддай мені скло.

- Зателефонуй і накажи, щоб відпустили Марту цієї ж хвилини і я обіцяю, що вийду за того селянина. Але я повинна бути впевнена, що з моєю сестричкою буде все добре і ти більше не зашкодиш їй.

  Її пальці стискали уламок так міцно, що здавалося, що вона могла і справді порізатися будь-якої миті. Очі дедалі більше заливалися сльозами, які не дозволяли їй чітко бачити, душили її, заважали дихати, але Леся не здавалася, бо іншого виходу не бачила. Тимофію Васильовичу не залишалося нічого іншого, як дістати телефон і зателефонувати своїм людям до Берліну і віддати наказ, щоб негайно повернули дитину батькам. Леся все це слухала з надією, намагаючись себе хоч трохи опанувати та послабити хватку.

- Ти все чула,- сказав їй дід, сховавши телефон назад до кишені, - але якщо порушиш свою обіцянку, то знай…

- Я не порушу,- відповіла Леся.

  Тимофій Васильович вийшов з кімнати та замкнув двері на ключ, а Леся спустошено опустилася на ліжко, закрила своє обличчя руками. Вона потрапила у паску з якої їй вже не вибратися… Згодом Раїса Олексіївна встигла першою передзвонити та повідомити старшій донці, що Марта повернулася додому.

- З моєю сестричкою все гаразд?- вдруге перепитала Леся у мами.

- Так з нею все добре. Вона-то і не зрозуміла, що її викрали. Розповіла, що друг татка запропонував пригостити її морозивом. А вона тому то негіднику повірила, пішла з ним. Ось так задурили голову дитині… Негідники… Чого вони хотіли цим досягти? Не розумію. Вольф каже, що то маніяк був у якого потім прокинулася совість і він повернув нам дитину. Але поліція цю справу просто так не облишить. Будуть шукати цього…,- Раїса Олексіївна трохи притихла, вгамувалася,- я тепер Марту і на крок від себе не відпущу.

- Мамо, все буде добре,- Леся хотіла заспокоїти маму.

- Так все буде добре,- повторила Раїса Олексіївна,- ти, мабуть, теж там розхвилювалася, бо по голосу чую, що плакала. Але доню заспокойся, все вже позаду. Ти то як доїхала? Той старий кнур тебе нормально зустрів? Нагодував?

- Так у мене все добре. Я тобі потім все розповім…