Марі-Анна Харт - Драена: Спадщина зграї, Марі-Анна Харт

Розкол стаї

Ділан вирішив, що більше не може чекати. У словах Торіка була частка правди — стаю потрібно об’єднати. Невизначеність лише шкодить як зграї, так і майбутньому, яке він хоче створити для своєї дитини. Його вагання могли стати фатальними, а часу залишалося дедалі менше.

Відкинувши сумніви, він сів у машину й вирушив до дядька. Дорога здавалася довшою, ніж зазвичай. Ділан думав про те, як усе зміниться після сьогоднішньої розмови. Його серце калатало в грудях, але він не мав права показати страх чи невпевненість.

Коли він прибув, зграя вже знала про його появу. Його прихід викликав різні емоції серед перевертнів. Одні відчували напружене хвилювання, інші — звичайну цікавість, а деякі поглядали на нього зі скепсисом. Він бачив, як кілька вовків обмінялися швидкими поглядами, ніби вирішуючи, на чий бік стати.

Але щойно він переступив поріг будинку дядька, зрозумів: настав час розставити все по місцях.

Дядько зустрів його з легкою насмішкою, сидячи у кріслі, що стояло біля великого каміна. Вогонь потріскував, відкидаючи тіні на стіни.

— Маленький вовк вирішив, що вже подорослішав? — промовив він, схрещуючи руки на грудях.

— Я тут не для обміну образами, — холодно відповів Ділан, стримуючи роздратування.

— Тоді для чого? Дай вгадаю… Ти хочеш кинути мені виклик?

— Я пропоную вирішити все цивілізовано. Проведемо збори.

Дядько нахилив голову, уважно вдивляючись у нього.

— Збори? Невже це твоя відьма тебе навчила?

Ділан стиснув щелепи, але голос залишався твердим.

— Це наш звичай.

— Гаразд, — дядько усміхнувся куточком губ. — сьогодні вночі, у лісі, на галявині. Але не надто сподівайся на підтримку — її у тебе менше, ніж ти думаєш.

Ділан мовчки вийшов. Його кроки були впевненими, але всередині він відчував, як усе кипить. Він знав, що цього вечора вирішиться не лише доля стаї, а й його власне майбутнє.

Коли він вийшов на подвір’я, кілька перевертнів кинули на нього погляди — хтось із повагою, хтось із сумнівом. Він не звертав уваги. Його шлях уже визначений, і він не відступить.

Попереду чекала ніч, що змінить усе.

Ділан повернувся до машини, але не поспішав сідати за кермо. Йому потрібно було зібрати думки, оцінити ситуацію. Його дядько був сильним, досвідченим, а головне — мав підтримку серед зграї. Проте Ділан не був більше тим юнаком, якого можна залякати. Він знав, що за ним стоять ті, хто вірить у зміни.

Він набрав повітря на повні груди й дістав телефон.

— Ділан? — голос Торіка був спокійним, але уважним.

— Сьогодні ввечері, на галявині, — сказав він чітко. — Будуть збори.

— Очікувано. Хто ще знає?

— Думаю, уже всі.

Торік видихнув.

— Я приведу тих, хто на твоєму боці. Але ти знаєш, що цього буде недостатньо.

— Знаю, — коротко відповів Ділан. — Але я не збираюся програвати.

Він завершив дзвінок і нарешті сів за кермо. Пальці міцно стиснули кермо. Залишалося кілька годин, але він уже відчував, як напруга наростає в повітрі.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍