Джон Ле Карре - Нічний адміністратор

пластикових пакетів і консервних банок, знедолені світу цього, згорбатившись немов різнобарвні стерв’ятники, порпалися у смітті. Джонатан припаркував машину на піщаному узбіччі. Вантажівки мчали повз них, курсуючи від і до сміттєзвалища, та залишали по собі хвилі смороду.

— Саме сюди я його привезла, — сказала Софі. Її рот з однієї сторони напух до невпізнаності. Вона розмовляла крізь кутик рота з іншої сторони.

— Чому? — питає Джонатан, маючи на увазі, «чому ти зараз привезла мене сюди?»

— «Глянь на цих людей, Фредді,- сказала я йому. — Щоразу, коли хтось продає зброю черговому дрібному продажному арабському тирану, ці люди стають ще біднішими. А ти знаєш, чому? Послухай мене, Фредді. Тому що веселіше мати гарненьку армію, аніж нагодувати голодних. Фредді, ти — араб. Не зважай, що інколи ми, єгиптяни, стверджуємо, нібито ми не араби. Ми араби. Хіба це правильно, що твої арабські брати мають стати плоттю, якою ти заплатиш за свої мрії?»

— Розумію, — сказав Джонатан, відчувши сором, притаманний усім англійцям, коли йдеться про вияв емоцій до політики.

— «Нам не потрібні лідери, — сказала я. — Наступним великим арабом стане скромний ремісник. Він усе налагодить і дасть людям гідність замість війни. Він буде управителем, а не воїном. Він буде таким як ти, Фредді, таким, яким ти міг би стати, якби подорослішав».

— Що на це відповів Фредді? — спитав Джонатан. Він відчував свою вину щоразу, коли дивився на її понівечене обличчя. Синці під її очима ставали синьо-жовтими.

— Сказав, що це не мого носа діло. — Він уловив лють у її голосі і його серце стиснулося ще більше. — Я сказала йому, що це якраз і є моє діло! Життя і смерть — це моє діло! Араби — моє діло! І він — також!

«І ти попередила його, — з огидою подумав Джонатан. — Ти дала йому зрозуміти, що ти та сила, з якою варто рахуватися, а не слабка жінка, якої можна позбутися при першій можливості. Ти дозволила йому здогадатися, що також маєш таємну зброю, і ти погрожувала зробити те, що я зробив, навіть не знаючи, що справу вже зроблено».

— Єгипетська влада його і пальцем не зачепить, — сказала вона. — Він підкуповує їх і вони тримаються від нього подалі.

— їдьте з міста, — сказав їй Джонатан. — Ви знаєте, на що здатні Гаміди. Втікайте звідси.

— Гамідам немає різниці, де мене знайдуть вбитою, у Парижі чи в Каїрі.

— Скажіть Фредді, що він мусить вам допомогти. Нехай він захистить вас від своїх братів.

— Фредді мене боїться. Коли він не грається у сміливця, він боягуз. Чому ви дивитесь на дорогу?

«А куди мені ще дивитися? — подумав Джонатан. — Хіба що на тебе і на знедолених світу цього».

Але вона не чекала на відповідь. Можливо, десь глибоко в душі ця жінка, яка роками вивчала чоловічу слабкість, розуміла його сором.

— Можна мені чашку кави, будь ласка. По-єгипетськи. — Ці слова, сказані з такою сміливою посмішкою, завдали йому більшого болю, ніж будь-які звинувачення у світі.

Він замовив їй каву на одному з вуличних ринків і повіз назад до стоянки готелю. Потім подзвонив Оґілві на домашній номер, але слухавку підняла служниця. «Він не тут», — прокричала та. «А місіс Оґілві?», — запитав Джонатан. «Він нема».

Джонатан зателефонував у посольство. «Він нема і тут». Він поїхав в Олександрію на регату.

Він подзвонив у яхт-клуб, щоб залишити повідомлення. Обкурений чоловічий голос сказав, що сьогодні регати немає. Джонатан подзвонив у Луксор своєму американському другу на ім’я Ларрі Кермоді: «Ларрі, а та ваша гостьова квартира вільна?»

Він подзвонив Софі.

— У мого друга з Луксора, археолога, пустує квартира, — каже він. — Вона в особняку під назвою Чикаго-гауз. Ви можете пожити там тиждень-другий. — Виникла пауза і він спробував заповнити її жартом. — Це щось на кшталт чернечої келії для прийому заїжджих академіків, вона розташована у задній частині будинку, з виходом на дах. Ніхто не дізнається, що ви там.

— Містере Пайн, а ви поїдете зі мною?

Джонатан ні на мить не засумнівався.

— А ви можете звільнити свого охоронця?

— Він уже сам звільнився. Вочевидь, Фредді вирішив, що я не варта того, щоб мене захищали.

Він подзвонив Стеллі, турменеджерці, яка співпрацювала з їхнім готелем. Вона була з Англії і мала пропитий голос.

— Стелло, послухай. Дві дуже важливі персони хочуть сьогодні вилетіти до Луксора інкогніто, ціна не має значення. Я знаю, що все зачинене. Я знаю, що немає рейсів. Що ти можеш придумати?

Довга пауза. Стелла екстрасенс. Стелла надто давно в Каїрі.

— Ну, я знаю, що ти — дуже важлива персона, але що за дівчина летить з тобою? — Вона видає відразливий хриплий смішок, який ще довго шумить і свистить у Джоната-нових вухах.

Джонатан і Софі сидять пліч-о-пліч на пласкому даху Чи-каго-гауза, попиваючи горілку і дивлячись на зорі. Під час перельоту вони заледве перекинулися кількома словами. Він запропонував їй їжу, але вона відмовилася. Він укутав їй плечі.

— Роупер — найгірша людина на землі, — раптом сказала вона.

Джонатан не надто добре розбирався у негідниках світу цього. Він інстинктивно завжди звинувачував у першу чергу себе, а вже потім інших.

— Мабуть, у його бізнесі нема незаплямованих людей, — відповів він.

— Його неможливо виправдати, — різко заперечила Софі — на неї не справила враження його стриманість. — Він здоровий. Він білий. Він багатий. Він з доброї сім’ї, отримав хорошу освіту. Він елегантний. — Чим більше його чеснот перелічувала Софі, тим мерзотнішим здавався Роупер. — Він на «ти» зі світом. Він цікавий співрозмовник. Упевнений у собі. Але тим не менше, знищує світ. Чого йому бракує? — Вона чекає, що він щось відповість, але даремно. — Як він до такого скотився? Він ж не виростав десь на темних вулицях? Йому пощастило. Може, ви знаєте відповідь? Ви чоловік.

Але Джонатан уже більше нічого не знав. Він дивився на контури її спотвореного лиця на фоні нічного неба. «Що ти робитимеш? — подумки питав її він. — А що робитиму я?»

Він вимкнув телеприймач repa Штріпплі. Війна закінчилася. «Я кохав тебе. Я кохав тебе і твоє спотворене обличчя, коли ми прогулювалися серед храмів Карнака. «Містере Пайн, — казала ти, — пора зробити так, щоб ріки потекли вгору».