Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

як же я люблю бібліотеки. Оскільки це Рим, то й бібліотека розташувалася у прекрасній старовинній місцині з внутрішнім садом, про існування якого годі було б здогадатися, якщо дивитися на будинок з вулиці. Сад був у формі досконалого квадрата, обсадженого помаранчевими деревами і з фонтаном посередині. Цей водограй одразу став головним претендентом на статус найулюбленішого в Римі, хоча не був схожий на жоден із тих, які я вже встигла тут побачити. Його було зроблено не з величного мармуру — це був всього лише маленький зелений, укритий мохом фонтанчик, схожий на волохаті лискучі кущі папороті (до речі, він один до одного нагадував дикий кущ зелені, що ріс замість голови в істоти з малюнка старого індонезійського цілителя). Вода била з центру заквітчаного куща, стікала краплями по листю, наповнюючи весь дворик приємним меланхолійним звуком.

Я знайшла місце під помаранчевим деревом, сіла і розгорнула одну із придбаних учора поетичних збірок. Луїза Ґлюк. Спочатку прочитала вірш італійською, потім англійською, і раптом зупинилася на цьому рядку:

Dal centro della mia vita venne una grande fontana…

«З центру мого життя б’є величний фонтан».

Я поклала книжку на коліна, тремтячи від радості, — все погане закінчилося.

 

13

 

Правду кажучи, я не найвправніша мандрівниця на світі. Знаю це напевно, адже багато подорожувала і зустрічала людей, яким це вдавалося значно краще, ніж мені. Вони — природжені мандрівники.

Я зустрічала фізично витривалих осіб, які могли легко випити кварту води з калькуттської стічної канави і не захворіти. Таких, що підхоплювали нову мову на льоту, коли інші хапали тільки інфекційні хвороби. Людей, які знають, як домовитися зі страшним прикордонником чи задобрити неприступного бюрократа у візовому центрі. Людей ідеального зросту й кольору обличчя, що їх сприймають майже за своїх, хоч де б вони опинились — у Туреччині вони здаються турками, у Мексиці — мексиканцями, в Іспанії їх можуть сприйняти за басків, а в Північній Африці — за арабів.

Я не така. По-перше, я не зливаюся з мешканцями різних країн. Висока, білява, рожевощока, з мене такий же хамелеон, як із фламінго. Хоч де б я опинилася, за винятком Дюссельдорфа, — дико впадаю в очі. У Китаї жінки на вулицях підводили своїх дітей і вказували на мене пальцями, так ніби я була екзотична тваринка, що втекла із зоопарку. Натомість діти, які ніколи досі не бачили рожевощокої довгоголової людини-фантома, заходилися плачем від самого мого виду. Як же мене це дратувало в Китаї.

Я чомусь ніколи не можу (чи просто лінуюсь) дізнатися хоч якусь інформацію про місце, куди збираюся. Волію просто приїхати, а там уже як буде. І коли так ставитися до мандрів, то, скоріш за все, ти розгублено стовбичитимеш посеред вокзалу чи витрачатимеш купу грошей на дорогий готель, що перший трапився дорогою. Я погано орієнтуюсь, в мене проблеми з географією, тому щоразу, досліджуючи всі шість континентів, погано уявляла, де саме перебуваю. На додачу до збитого внутрішнього компаса мені дуже бракує витримки, такої необхідної у мандрівках. Я так і не навчилась надавати обличчю виразу досконалої непримітності, такого корисного у небезпечних і незнайомих місцях. Ну, знаєте, цей супер-розслаблений-усе-під-контролем вираз, що перетворює вас на свого, хоч де б ви опинилися, навіть в епіцентрі заворушень у Джакарті. Тільки не це. Якщо я не знаю, що робити, то в мене це написано на обличчі. Коли я піднесена чи знервована, то і обличчя в мене піднесене чи знервоване. Коли я розгублена, а таке буває часто, то розгубленість цілком відбивається на лиці. Обличчя — це прозорий передавач усіх моїх думок. Як сказав колись Дейвід, у тебе антипокерне обличчя. У тебе… мініатюрне гольф-обличчя.

Є ще й халепи, що в них моя травна система вскакує через подорожі! Не хочу відкривати перед вами цієї, даруйте, коробки з хробаками. Достатньо буде сказати, що я пережила найгірші з імовірних аварійних ситуацій кишково-шлункового тракту. У Лівані мені було так немилосердно погано, аж можна було подумати, ніби я підхопила близькосхідну версію вірусу Еболи. В Угорщині захворіла на цілком інакший різновид кишкової інфекції, що назавжди змінило мої асоціації з терміном «радянський блок». Крім того, іноді я страждаю на інші тілесні недуги: першого ж дня мандрівки Африкою зірвала спину і була єдиним членом команди, який покинув джунглі Венесуели з укусами отруйного павука. І я питаю вас — просто волаю — хто ще може згоріти на сонці у Стокгольмі?

Та попри всі ці випробування, мандрівки — це велика і справжня любов мого життя. Ще років із шістнадцяти, з часу моєї першої подорожі до Росії на гроші, заощаджені з підробітку нянею, я вважала, що подорожі вартують усіх грошей і жертв. Я завжди вірна і послідовна у своїй любові до мандрів, така віддана я не була жодній іншій любові у своєму житті. Те, що я відчуваю до подорожей, напевно, відчуває молода мама до свого нестерпного неспокійного новонародженого дитяти, якому болить животик; вона готова на все, хай чого це вартуватиме. Бо вона його обожнює. Бо воно — її. Бо воно — точнісінько таке ж, як вона. Воно може обблювати її з голови до ніг — байдуже.

Утім, як на фламінго, то не така вже я й безпорадна в чужих світах. У мене власний набір технік виживання. Я терпляча, вмію вмістити все необхідне у маленький рюкзак. Я безстрашний споживач незнайомої для мене їжі. А ще моїм найвеличнішим мандрівним талантом є хист скрізь знаходити друзів. Я можу порозумітися хоч із мертвим.

Якось у Сербії заприятелювала була з воєнним злочинцем, і він запросив мене провести канікули в горах з його сім’єю. Не те, щоб я дуже пишалася, що в переліку моїх найближчих і найдорожчих приятелів — сербський серійний убивця (я мусила з ним потоваришувати, щоб написати статтю і не постраждати), просто пояснюю, що мені таке до снаги. Якщо поблизу немає кращої кандидатури, я можу потоваришувати хоч зі стосом гіпсокартону. Ось чому я не боюся подорожувати до найвіддаленіших місць світу, де тільки можна зустріти живих людей.

Перед від’їздом до Італії в мене всі запитували, чи маю я друзів у Римі? Я лише заперечно хитала головою і думала собі: скоро будуть.

Здебільшого в подорожах зустрічаєш людей випадково: у поїзді, в ресторані чи в тюремній камері. Це несподівані зустрічі, втім не варто цілком покладатися на долю. Для ґрунтовнішого підходу є стара добра система «рекомендаційного листа» (зараз переважно — у вигляді електронного листа), де вас формально рекомендують знайомим своїх знайомих. Це надзвичайний спосіб знайомитися з людьми, якщо тільки вам не забракне нахабства зателефонувати і напроситися на обід. Тому перш ніж вирушити до Італії, я запитала в кожного свого знайомого американця, чи є у нього друзі в Римі і була щаслива, що покидаю країну з достойним переліком італійських контактів.

Серед номінантів на звання моїх Потенційних Нових Італійських Друзів найбільше заінтригувало ім’я (тримайтеся)… Лука Спаґетті. Лука Спаґетті — добрий приятель мого давнього друзяки Патрика Мак Девітта, якого я знаю ще з коледжу. І, присягаюся, у того чоловіка справді таке ім’я, я не вигадую. Це занадто навіть для вигадки. Уявіть лишень, як воно: прожити життя з таким пересічним ім’ям — Патрик Мак Девітт.

Хай там як, а я планую зв’язатися з Лукою Спаґетті за першої ж нагоди.