Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

Відповіді не було. Принаймні я заснула, не дочекавшись її.

12

Кожне велике місто західного світу має сталий перелік речей, які можна побачити у всіх великих містах. Однакові африканці завжди продають однакові підробки однакових дизайнерських торбинок і сонцезахисних окулярів; однакові гватемальські музиканти грають однакову мелодію на своїх бамбукових флейтах. Але є щось таке, що можна надибати лише в Римі. Скажімо, продавця сандвічів, який називає мене красивою щоразу, коли ми спілкуємося: «Белло, ти хочеш, щоб я це паніно підсмажив чи їстимеш так?» Або пари, що кохаються повсюди, ніби беруть участь у якомусь змаганні на статус найпристрасніших коханців — переплітаються на лавочках, гладять одне одному волосся і пах, обнюхуються і труться одне об одного без упину.

А ще тут є водограї. Пліній Старший писав, що коли уявити кількість води, яку споживає Рим для своїх бань, резервуарів, канав, будинків, садів та вілл і обрахувати відстань, яку долає вода дорогою до Рима, всі греблі, прориті в горах тунелі, змережані водогонами долини, то доведеться визнати, що це найграндіозніше з усього створеного будь-коли у світі.

І ось, через декілька століть після Плінія, я намагаюсь обрати свій найулюбленіший римський фонтан. Один — на Віллі Боргезе. У центрі водограю три бронзові постаті — сім’я, що розважається. Тато — фавн, мама — проста жінка і дитина, яка їсть виноград. Мама з татом завмерли у дивних позах — обличчями одне до одного, взявшись за руки і трохи вигнувшись. Складно сказати — борюкаються вони чи весело кружляють, але в цій дії присутня потужна енергія. Хай там як, а на сплетених руках дивної пари сидить маля, якому байдуже до їхньої сутички чи веселощів, воно просто наминає свій виноград із грона. Його маленькі розщеплені ратички похитуються, поки він їсть (малий дуже схожий на тата).

Це початок вересня 2003-го. Надворі тепло і ліниво. За перших чотири дні у Римі моя тінь іще жодного разу не впала на двері церкви чи музею, і я навіть не розгорнула путівник, лише безконечно та безцільно блукала і таки знайшла маленьку крамничку, яку порадив мені веселий водій автобуса, стверджуючи, що саме там — найкраще у Римі джелато. Це місце зветься «Il Gelato di San Crispino». Не впевнена, але здається, назва перекладається як «морозиво прохолодного святого». Я спробувала комбінацію меду та лісових горіхів. Згодом повернулася по смак грейпфрута і дині. А по обіді пройшла всю дорогу ще раз — того дня востаннє — і скуштувала корицю-імбир.

Я старалася читати по сторінці газетної інформації на день, байдуже, скільки часу на це йшло. Я зазирала у словник за кожним третім словом. Сьогоднішні новини були просто неймовірні. Важко уявити собі драматичніший заголовок, аніж «Obesità! I Bambini Italiani Sono I Più Grassi d’Europa!». Боже милосердний! Ожиріння! У статті, як я зрозуміла, йшлося про те, що італійські діти найугодованіші в Європі! Читаючи далі, довідалася, що малі італійці товщі за німецьких і набагато товстіші за французьких (на щастя, з американськими дітьми їх не порівнювали). Автори публікації, запевняючи, що італійські підлітки загрозливо товсті, водночас виправдовували індустрію пасти, мовляв, вона тут ні до чого. Небезпечну статистику ожиріння серед юних італійців оприлюднено однією міжнародною цільовою групою. На цю статтю в мене пішла майже година часу. Читаючи її, я їла піцу і слухала, як десь на протилежному боці вулиці італійська дитина грала на акордеоні. Як на мене, вона не була гладкою, можливо, тому, що то музикувало циганча. Не впевнена, чи правильно я зрозуміла останнє речення статті, але, здається, автори запевняли, що єдиний спосіб подолати проблему дитячого ожиріння в Італії — це запровадити податок на зайву вагу... Невже це серйозно? За декілька місяців такої дієти вони прийдуть і по мене?

Читати газети щодня важливо ще для того, щоб знати, як почувається Папа Римський. Новини про здоров’я Папи тут обов’язкові і регулярні, як прогноз погоди чи програма телебачення. Сьогодні Папа стомлений. Учора Папа стомився менше, ніж нині. Завтра, ми дуже на це сподіваємося, Папа не втомиться так, як сьогодні.

Для мене все довкола — достоту лінгвістична казка. Хіба для людини, яка завжди мріяла навчитися розмовляти італійською, існує щось краще, ніж Рим? Так, ніби хтось узяв і вигадав місто, спланувавши його у точній відповідності до моїх вимог, де всі (навіть діти, таксисти й актори в рекламних роликах) розмовляють цією магічною мовою. Так, ніби все суспільство змовилося і вирішило будь-що навчити мене італійської. Поки я тут, вони навіть свої газети друкують італійською. Вони не проти мого бажання. У них навіть у книгарнях книжки винятково італійською! Вчора я на одну таку натрапила, і здалося, наче я у зачарованому царстві. Все було італійською — навіть Гаррі Поттер. Я бродила крамницею, торкалася до книжок на полицях і сподівалась, що заскочивши мене за цим заняттям, люди думатимуть, ніби я італійка. Я так прагнула, щоб ця мова відкрила мені свої таємниці. Це нагадувало мене, чотирирічну, коли ще не вміла читати і просто вмирала від бажання навчитися. Пам’ятаю, як сиділа з мамою у приймальній лікаря, тримала перед очима журнал «Добра Господарочка», повільно перегортала сторінки, втуплювалася в текст і сподівалася, що всі дорослі у кімнаті думають, начебто я читаю. Відтоді вперше я була така спрагла знань. Тому знайшла твори американських поетів — оригінал англійською було надруковано на одному боці сторінки, а переклад італійською — на іншому. Купила томик Роберта Лоувелла[9] та Луїзи Ґлюк[10].

Я скрізь отримую спонтанні уроки мови. Сьогодні сиділа на лавочці в парку, а до мене підійшла дрібненька літня пані у чорній сукні, вмостилася поруч і почала про щось розповідати. Мені аж заціпило, і я спантеличено замотала головою, вибачилась хорошою італійською, мовляв, мені шкода, та я не володію італійською. Пані поглянула так, ніби дала по лобі дерев’яною ложкою, і почала наполягати: ні, все ти розумієш. Цікаво, що вона мала рацію, саме це її речення я зрозуміла. Потім їй захотілося дізнатися, звідки я приїхала. Я відповіла, що з Нью-Йорка, і запитала звідки вона. «Що за питання — звісно, що з Рима». Почувши це, я заплескала в долоні, як дитя. О Рим, прекрасний Рим! Обожнюю Рим! Красень Рим! Вона вислухала мої примітивні овації з неприхованим скептицизмом. Потім навпрямки запитала, чи я одружена. Я зізналася, що розлучена. Це було вперше, коли я озвучила свій новий статус і ось вам — зробила це італійською! Звісно, вона вимагала пояснень — perche? Ну… Запитання «чому» — складне будь-якою мовою. Я затиналася, та нарешті видала: «L’abbiamo rotto». (Ми все зруйнували).

Вона кивнула, підвелась, рушила вгору вулицею до автобусної зупинки, сіла в автобус і більше жодного разу не глянула у мій бік. Невже розгнівалася на мене? Дивно, та я чекала її на тій лавочці ще хвилин зо двадцять, вигадуючи причини, через які вона б повернулася сюди, щоб продовжити нашу бесіду, але вона так і не повернулася. Звали її Селест, чи, як кажуть італійці, Челест, із твердим «ч».

Пізніше того ж дня я надибала бібліотеку. Боже мій,