Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

Покрутившись та пострибавши, задоволено загурчав. Сидить щільно, нічого не тисне, не заважає руху, і зовнішній вигляд нагадував на знаменитих по видуманим всесвітам мисливців на нежить, нечисть і подібних тварюк.

Зі ще більшим ентузіазмом підійшов до стійок зі зброєю. Деяка була досить специфічна і не зустрічалася мною в житті. Ось тут я готовий був зависнути надовго, але, зібравшись з духом, придушив недоречне бажання все помацати і спробувати. Доторкнувшись до короткого меча, переді мною вискочило повідомлення:

«Ви можете вибрати по одному предмету з розділу зброя»

- Що?!

 Вуха опустилися, я ще раз перечитав напис. Дідько! Хоч я і розумію, для початку дуже непогано одягнули. Ось тільки очі бачили гори різноманітного озброєння, яке хотілося спробувати в житті.

Перемігши свою жабу, зупинив свій вибір на півтораручному мечі. Порівняно широкий клинок чотиригранного перетину, плавно звужувався до довгого вістря. Дуже добре підходить для колючих і рубаючих ударів. Довжина клинка сантиметрів вісімдесят, а від гарди під двадцятку. Зробивши кілька пробних випадів, залишився задоволений - меч не надто важкий і зручно лежить у руці. Судячи з матеріалів, тут використовувалася не звичайна сталь, а щось набагато сучасніше. Знову ж таки, судячи з історії мого входження в цей світ, простими матеріалами мене не забезпечать. Цікаво, їх заточувати треба буде?

- Іо, з чого меч?

- Сплави металів із вмістом вуглецевих нанотрубок. Для більш детального пояснення доведеться заглибитися в сучасні науки.

- Дякую, не треба. Я зрозумів.

Нічого я не зрозумів, якщо чесно. Я й раніше не особливо цікавився, з чого зроблені предмети, хоча сестра завжди журила мене за небажання вчитися. А вже зараз поготів не готовий сприймати таку інформацію.

Забрав піхви, що лежали поруч, причепив їх на пояс. Коли відійшов від зброї, усе зникло, наче й не існувало. Однак поруч з'явився столик із наплічним рюкзаком. Хм... зазирнув усередину: змінна білизна, ще одні штани з гольфом, сухпайок і фляга (яку одразу причепив на пояс). Зручно. Похідний набір для мандрівника. Не вистачає лише мапи та щоденника, однак цю функцію виконував чип.

Перед величезними воротами, що ведуть у відкритий світ, висіла голографічна панель із завданнями. Хоча як завдання, це більше нагадувало розминочний комплекс: побігай, пострибай, помахай мечем та інше. Я розумію для чого подібне, багато хто може переоцінити свої можливості та начепити важкий обладунок або вибрати неправильну зброю. І якщо у звичайному віртуалі на це можна не звертати увагу, то з поточним реалізмом - це необхідно. Усе-таки  зараз моє тіло відчувається справжнім.

Коли закінчив розминку, треба було прикласти долоню до голографічної панелі. Ворота повільно й безшумно відчинилися, легкий вітерець обдув моє обличчя, приносячи запах лісу. Хм, не вистачає якоїсь урочистої музики для повноти сцени.

Далі показалися гвинтові сходи, що вели на поверхню. Притримуючи піхви, я з нетерпінням біг сходами, хвіст, відбиваючи мій настрій, кидався з боку в бік.

Поверхня зустріла мене похмуро. Небо заволокло хмарами, вітер розворушив волосся і кинув в обличчя дрібне сміття. Протерши очі, озирнувся: навколо густий ліс, кудись уперед вела витоптана стежка. Зашуміло листя, і я прикрив очі, насолоджуючись забутими відчуттями. Чудово.

Зробивши кілька кроків стежкою, подивився, звідки прийшов - невеличкий порожній п'ятачок, порослий травою, не давав і натяку на те, що тут є спуск у портальну зону. Куди рухатися далі питань не було: стежка одна. Поспостерігавши ще трохи за природою, мотнув головою і швидко закрокував назустріч новому світу.

Закритий дослідницький центр «Атлантиди»

- Як наш піддослідний, Іоанна?

Данило Майклович не боявся відкрито розмовляти в цій кімнаті. Сюди міг потрапити тільки він і штучний інтелект, створений саме для проєкту «Лазар».

- Все йде за прогнозованим планом, відхилень немає.

- А що до під'єднання до Альфи?

- Зафіксований енергетичний спалах при передачі контролю над тілом. Дослідницькій групі надісланий спектр для аналізу.

- Чудово-чудово… - чоловік задовільно посміхнувся і пошепки додав: - Вона проковтнула наживку.