Влад Вірт - Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт

Не гаючи ні секунди, підводжусь і біжу в сторону виходу, волаючи про допомогу і молячи випустити мене звідси. Схоже, моєму героїзму підійшов кінець і я готовий на будь-що, аби тільки вижити та забратися звідси. А ще цей пекельний біль у плечі, пульсуючі імпульси якого з наростаючою силою били в мозок.

З боку трибуни почувся сміх і лемент дітей. Така недоречна зловтіха над людиною, яка перебуває за один крок від смерті, виводить мене з панічного ступору. Що це за дикий світ, де розвагою для дітей слугують гладіаторські бої людини проти тварюк із нічних кошмарів?

А дідька лисого вам усім, я не дозволю себе вбити.

Різко змінивши напрямок, на залишках сил та волі, біжу до чергової рятівної колони. Мій маневр застав комаху під час стрибка, і якби я не змінив напрямок, то богомол приземлився на мою спину, збиваючи з ніг і ставлячи крапку в нашому протистоянні.

Рана давалась в знаки. Кров рясно стікала із сорочки на пісок, рука не бажала підкорятися, а зір починала застеляти пелена туману.

Сховавшись за колоною, я спробував хоч якось перев’язати руку, коли несподівано почув окрик Ведмедя.

 — Візьми це і приклади до рани, а то стежити за боєм стає зовсім не цікаво! — Переді мною на пісок упала жовта желеподібна куля. Не намагаючись ставити безглузді запитання і міркувати, як це мені допоможе, швидко підіймаю кулю з піску. Єдине, що відзначаю — відсутність на ній піщинок і бруду. Це тішить, не хотілося б занести заразу. І про що це я зараз думаю? Хутчіше прикладаю кулю до рани поверх сорочки і машинально відмічаю чергове диво: желе, немов живе, почало самостійно проникати в рану. Першою перестала текти кров, потім стали зростатися м’язи, а через кілька секунд про каліцтво, свідчив лише розірваний і залитий кров’ю рукав сорочки.

— Можеш не дякувати, — знову пробасив Ведмідь. Обернувшись на голос, я побачив, що він, разом з Алією, стоїть біля Леворда й уважно дивиться на мене.

— Чого застиг? — заревів здоровань. — Чи думаєш я, замість тебе, буду розбиратися із ним? Між іншим, на твою перемогу поставлено діжку столичного маскату, тож давай, не підведи мене.

Я не став нічого йому відповідати, хоча й було сильне бажання, просто на це не було часу. Мій друг тут і ми знову кружляємо навколо колони. З радістю помічаю у лівому оці комахи кинджал, що застряг по саме руків’я.

Але, моє становище все ще складне. Навколо колони немає жодної зброї, лише обладунки, на відсутність котрих, я бідкався перед початком бою. А от зараз, навпаки, радію, захистити б вони мене все одно не змогли, тільки б сковували рухи.

Нарешті, під час чергового випаду богомола, удача відвертається від мене, і я, стрибнувши убік, зачіпаю ногою кірасу, втрачаю рівновагу й безпомічною лялькою розпластуюся на землі, у той час, як  богомол, стрімко набігає на мене. Розуміючи, що не встигаю встати і сховатися за колоною, хапаю все, що валяється поруч і кидаю йому під ноги. У мене, навіть з’являється надія, що богомол теж посковзнеться і я встигну піднятися.

Не судилося, мої дії лише на мить сповільнили комаху-переростка й ось її гострі леза знову нависають наді мною. У пошуках хоч якогось захисту із жахом відзначаю, що викинув під ноги противника всі більш менш об’ємні предмети, і під руками на піску лежать лише дві латні рукавички. Розуміючи, що відверто не встигаю, усе одно намагаюся просунути в них руки. І ледве торкаюся їх, як спостерігаю в дії той самий ефект, що і з бронею Ведмедя.

Метал рукавичок швидко перетікає на мої руки, доходячи до ліктьових суглобів, і я у відчайдушному пориві схрещую їх на грудях, сподіваючись хоч якось закритися від моторошних лез хижака. Неприємний скрегіт металу боляче ріже вуха, а комаха здивовано дивиться на мене й не може зрозуміти, чому її лапи не продірявили мою плоть, а вперлися в металевий прямокутний щит, який став продовженням лівої рукавички й повністю закрив груди.

Але це не всі метаморфози, що відбулися з моєю бронею, з кулака правого наруча стирчав потужний семидесятисантиметровий кіготь. Росомаха "його через ліву", знову не до місця, десь на задвірках свідомості, промайнула думка. Хоча в Логана було кілька тонких пазурів, а в мене тільки один, проте який, на мамонта можна йти.

Я рубанув кігтем на відмах і богомол різко відстрибнув назад, прикриваючи голову лапою. Його маневр дозволив мені підвестись, але вже  наступної миті я знову змушений був відбиватися щитом від гострих лез.

Через деякий час, мною було відкрито чергову властивість броні.  Богомол вирішив завдати удару одразу обома лапами, б'ючи навскоси. Під одне лезо я підставив щит, а ось удар другого довелося відбивати наручем, жалкуючи, що і тут нема щита.

Але саме в цей момент кіготь зменшився і замість нього з’явився невеликий трикутний щит, який хоч і поступався розмірами першому, але його було достатньо аби повноцінно заблокувати удар.

Справа пішла веселіше, тим паче що я призвичаївся до атак богомола й навіть почав міркувати над тим аби якнайскоріше закінчити цей поєдинок.

Цікаво: варто мені забажати й метал, з якого зроблено рукавички, здатний прийняти будь-яку форму або ж йому доступні лише певні конфігурації?

Одразу пробую перевірити теорію на практиці. Подумки уявляю, як у моїй руці з’являється сокира — нічого не відбувається. Тоді може молот. Знову невдача, а що як спробувати збільшити довжину кігтя і використати його як спис, але й тут розчарування. Мабуть, попри всю незвичність, моя зброя мала чіткі межі можливостей.