Щепан Твардох - Морфій

стала, оголена, посеред готельного номера, усі вікна були відшторені, щоби впустити більше світла, mehr Licht, і навіть електричні лампи горіли, я сидів у фотелі, хоча Торакові це все вочевидь не подобалось, він хотів би зостатися з моделлю віч-на-віч, я би їх і залишив, не без охоти, але Геля не погодилась, тому я сидів там у фотелі, закинувши ногу на ногу, курив папіроси та дивився, як німецький скульптор робить ескізи з моєї дружини. І тоді я бачив її знову: м’язисті стегна і гомілки, ніби точені плечі, рамена м’які, але й на них видніються м’язи, ніби вирисувані, груди тверді, високі, сходяться під ребра рівною лінією, без зломів, сильні стегна і шия, тіло спортсменки, тіло, вирізане на лижах, на лучному стрільбищі, верхи на коні. І світло з вікон омивало білу нагу Гелю, вона пишалась тим, що ми так на неї дивимось — і я, і скульптор. Пишалась не своєю жіночністю, в ній не було жіночності, був мармур, пишалась мармуром свого тіла, чи то бронзою, неіржавкою сталлю, як пишалися своїми тілами рабочий і колхозніца на скульптурі Мухіної в радянському павільйоні.

І я дивився, як Торак дивився на неї: не як на жінку, але як на скульптуру, яку на той момент у ній бачив.

Проте скульптури не вийшло. Тато Гелени, мій пречудовий тесть, зажертий ендек[13], втратив ще у 1918-му передні зуби, які йому прикладом вибив німецький єфрейтор, а звідтоді ненавидів німців полум’яною ненавистю, тому заборонив. І Геля не поїхала до Берліна, написала Торакові ідіотського листа, в якому відмовлялася з патріотичних міркувань, незважаючи на всі мої докази, незважаючи на те, що я їй пояснював, наскільки потеплішали між нашими країнами стосунки, відколи Гітлер став канцлером, що такого приязного до Польщі уряду в Німеччині вже років зо сто не було, що Гітлер — австрієць, що він не має прусських упереджень стосовно поляків, не любить лише чехів і жидів, а не те що різні собі прусські юнкери. Але Геля відмовилась. Урочисто заявила мені, що вирізьбити чи намалювати її зможе лише поляк, і нараз зголосилося кілька колег, котрим це загадав Юзеф Шанайца, але на те вже не погодився я — просто щоб піти наперекір. Не хотіла Торака, то й ніхто з тутешніх глиномісів не буде її різьбити.

Але що мушу взяти собі коханку — те я вирішив іще раніше, ще тоді, у великому готельному номері в Парижі, де Торак робив ескізи моєї дружини. Дивився на її прегарне, спортивне тіло і жадав усіх вродливих жінок цього світу, тільки не свою дружину, хотів повних сідниць, круглих рамен, які ніколи нічого не підіймали, м’яких стегон, які ніколи не бігали, та важких цицьок, яким іще не доводилось годувати дітей, я хотів жінок м’яких, розпусних, зіпсованих, а худа, спортивна чистота моєї дружини мені вже обридла.

Але то було тоді ще, давно, у минулому світі.

Зараз торкнувся її стегон. Притулився до її теплого тіла, пересунув долоню вперед, торкнувся грудей. Хотів чистої любові, не зіпсованої, як із Саломеєю, хотів навіть, щоби з цього акту народився новий малий поляк або мала полька. Сягнув рукою під її нічну сорочку, задер її, торкаючись оголеної шкіри сідниць.

— Костусю, але ж тут Юрчик спить, — сказала, відсуваючи мою долоню.

— Гелю… — прошепотів.

Вона відчувала моє збудження, мусила відчувати.

— Костику, нема про те мови. Йди спати на диван, — сказала твердо, голосом познанського ендека, голосом свого батька, саме так старий Пешковський і говорив, домінування жидів у юридичних установах є великою трагедією нашої вітчизни, Костику, йди спати на диван.

— Але ж я вже сказав, що занесу той пакунок до Лубенської, — заїкнувся я. — І маю шоколадку для Юрчика…

— Костусю, не будь жалісним, — відповів голос тестя з вуст моєї дружини.

Вона не потребувала багато фізичного кохання. Фізичне кохання для Гелі було елементом гігієнічного способу життя, тому раз на тиждень належало віддаватися чоловікові. Не годиться неплановано вагітніти, тому вона користувалась брошурками Польського євгенічного товариства, тобто брошурки читала, а чим уже користувалась — того не знаю, не питав, не хотів із тим мати нічого спільного. Після зносин, як вона це називала, вона йшла до вбиральні і щось там якийсь час робила, у крані шуміла вода. Рішення щодо того, коли і скільки в нас буде нащадків, належало Гелені. І тестеві, звісно ж. Тесть за обідом виступав, що євгенічне мислення є неодмінним елементом життєвої гігієни, як-от регулярне миття, відповідна дієта і гарні манери. Звісно ж, тату, казала Геля. А як у вас зі співжиттям, питав тесть за обідом, бо ж його тесть не вважав, що «ті» справи потрібно стигматизувати, виключаючи їх із нормальної розмови. Тоді я кидав ложку і казав, що прошу пробачення, і так далі, і всі троє Пешковських дивились на мене своїми євгенічними, сталевими очима, сповненими погорди.

— Я тебе кохаю, — проскімлив я. Подумав, що міг би її зґвалтувати, тоді вона почала би боятись мене, почала би, може, справді мене кохати.

— Я тебе також кохаю, Костику. На добраніч, Костику. Йди на диван, — сказав мій тесть.

Я пішов спати на диван. Думав, чи не вернутись мені до Саломеї, якось зарадити збудженню, яке мене мучило, але боявся німців, тому сам із тим упорався, у вбиральні.

А тепер не можу заснути. Не можу заснути. Не можу заснути.

Не можеш заснути, не можеш заснути, не можеш заснути.

Не може заснути. Лежить на тому дивані, занапащений лежить, під коцом лежить, лежить самотній, маленький, дурненький, лежить розбитий. Лежить. Устає, шукає цигарок, знову вкладається, закурює цигарку, лежить під коцом, міркує. Дивлюсь на нього, стою над ним.

І не сплю до ранку. Замість сну: питання. Хто я? Навіщо? А може, радше, насамперед: чому я такий лайдак, свиня, моральний нуль, подлєц? Міг би стати ким завгодно, маю все, аби бути великим, я видресируваний на велич, міг би в половині Європи бути великим, у Берліні та Варшаві, мені дано шану, якої мало кому стільки випадає, а я лише п’ю, пив у «Кристалі» або в «Гастрономії», п’ю, обдовбуюсь і рисую голих дівок, а кожна гола дівка, котру я рисую, — то моя переможниця, вона перемагає мене, захоплює, кожна гола дівка, яку я рисую, захоплює мене собі. Тому я їх більше не рисую. Я й не митець, лише трохи собі прикидався. Я більше ніхто, та й тим паче — що більше мені дано, що більше я одержав, то більше моя підлість, моє лайдацтво,