Щепан Твардох - Морфій

Але добре, що я тепер у своїй оселі, до Анєлі вже не повернуся. З того радше вийде псяча буда, ніж укриття. Та й нащо критися?

Встала Геля, вчасно встала, готує сніданок, для мене готує, встав і Юрчик, а я, занапащений, брудний, знеславлений, бридкий, я лежу на канапі в півсні, в несні, лежу і бриджуся, Юрчик підходить, до мене приходить Юрчик, татусю дорогий, татусю любий, тулить мене, рамена мої негідні обіймів первістка, проте він обіймає, синочок мій, обіймає, тоді я зриваюся і вже знаю, що маю робити, симулюю нахабну чоловічу зухвалість, чоловічий поспіх, конкретність, рішучість, рішучість, уже, Гелю, сніданок, та пачка не має чекати, та пачка чекати не може, тому швидко вкидаю в себе те, що там є з’їсти, а є небагато, якийсь хліб, я сам той хліб приніс, пригадую собі, що приносив його, їм хліб, каву п’ю, кава ще є, в Анєлі немає, а в нас є, бо я купив запас, великий запас, бо я мудрий, а інші люди дурні, тупаки, а я передбачив, завбачив і купив, а вони, дурні, вірили, що підуть під Берлін, напоять коней у Шпрее, то й чому мало б забракнути кави у Варшаві, чому мало б забракнути вугілля, а я знав, знав, вони дурні, всі дурні, а я знав.

От я зараз і п’ю ту каву, справжню каву, вдягаюся, добряче вдягаюся, тепло, піду до Лубенської, занесу пакунок, а там уже, певно, змовники над столиком при свічках, бо в неї, може, навіть електрики немає, ще на площу Спасителя, може, і не повернули, не знаю, чи повернули вже, то я піду туди, а там над столиком змовники, в усіх воєнна виправка, але одяг цивільний, не за розміром, ніби в тих надміру тісних піджаках і надміру широких штанах якийсь особливий шик, а на столі свічки, а вони при свічках, ніби віленські якобінці, як підхорунжі, як Трійницький Союз[14], ніби Офіцерське коло Сєраковського в Петербурзі, як бійці Коменданта, при свічках, при свічках, револьвери в кишенях, і змовляються, і плетуть інтриги, а я приношу їм пакунок. Тож я піду, а поки що п’ю каву, Геля дивиться на мене, уважно на мене дивиться, чуло дивиться на мене, сердечно, бачить у мені немене, тому й пильно дивиться. А я вже постановив, що вчиню як нея і таки піду, занесу пакунок до Лубенської на площу Спасителя. А зараз п’ю каву і сміюсь до Юрчика, котрий наминає свою шкоринку з маслом.

Зрештою виходжу. Сходами вниз, на Пулавську і далі на зґвалтовану Маршалковську, на позривані тротуари, у не моє місто. Немає моєї автівки. Крамниця-кондитерська Веделя зачинена. Ненавиджу тих, котрі заподіяли це моєму місту. Забрав кастет, я сьогодні вже не солдат, але все ж оборонець цього міста, моєї вітчизни і, як варшавський апаш, ношу кастета, буду тим кастетом боронити своє місто. І складаний ножик забрав — маленький, із перламутровим руків’ям, але то вже не зброя.

Моя ненависть пригасає, поволі пригасає, бо з’являється прагнення. Більше думаю про ножик, ніж про кастет. Аби ще було хоч трохи моїх чудових пляшечок, бодай одна. Але Яцек не дасть, точно не сьогодні, не щодня, вчора було одинадцяте жовтня, сьогодні дванадцяте, сьогодні маю зареєструватися, вчора дав, сьогодні не дасть, не може дати, він, зрештою, мій друг, а бути чиїмось другом нелегко, а бути моїм другом іще важче, ніж другом когось іншого, нормального. Тому нічого і йти до Яцка, хіба тільки щось про Іґу запитати, якусь деталь, що мала б допомогти в пошуках, до яких я ще взагалі не брався.

Чому не шукаю Іґу? Він не шукає, бо не може, обов’язок, він тепер лікар, уже два тижні як закінчилась війна, проте він справді не може шукати свою дружину, бо йому на руках люди помирають. Не може, не має права, справді не має права. Але я міг би. Я повинен. Зрештою, Яцек — мій друг, найближчий, найкращий, найщиріший.

І те, що між нами було, між мною та Іґою. Давно вже, років десять тому, але було, і то було немало, я був її першим коханцем, і вона була моєю першою коханкою, хоч і не першою жінкою, бо ще раніше була повія, але її важко рахувати, бо в акті з ними не було елементу любощів, лягли переді мною, бо заплатив їм десять злотих, а Іґа лягла зі мною, бо я є, бо я був чоловіком, і в тих любощах підтвердив свою чоловічість. І я гадаю, він мені донині не пробачив того, що взяв її після мене, що його Іґа носила в собі мій слід, що була зіпсута мною. Хоч я й не казав йому її брати, не сватав його за неї, не моя вона була, коли він її брав, він сам узяв, сам хотів, але образа на мене так у ньому розквітла, ніби я був винен у тому, що він закохався в Іґу.

Ну то сьогодні піду, сьогодні буду Іґу шукати, сьогодні вже точно, сьогодні мушу Іґу знайти. Задля того сліду, що я в ній зоставив, бо ж чоловік залишає свій слід у кожній жінці, з котрою був. Не фізичний слід, але слід у її аурі, може, у її ектоплазмі, у її другому тілі, в тілі духовному, як казав Stack[15] моєї матінки. Навіть якщо потім зненавидять одне одного, збайдужіють, стануть одне одному геть чужими, навіть тоді не вийде витерти отой слід, навіть якщо ті стосунки для обох позостануться далеко в минулому, слід однак є, слід залишається, залишається нематеріальний зв’язок між давніми, старими коханцями. І за тим зв’язком шукатиму Іґу, за зв’язком давніх коханців.

Але передовсім — із пакунком до Лубенської. На площу Спасителя, на розі 6 Серпня, до змовників, до столу зі свічками, до револьверів, захованих у кишенях. Уперед.

Уперед. З пакунком. Із текою.

Уперед. Чота по двоє клусом марш. Розгортається шикування. Списи на стегна, шаблі до бою. Чота — марш-марш! Марш-марш! І йдуть хлопці шикуванням, розгорнутим до приступу, ідуть, ідуть. Ішли.

І я йшов. Іду. В теці — пакунок, який мушу занести до пані Лубенської, до оселі на площі Спасителя. А що в пакунку? Надто легкий, щоби там була зброя. То що ж у пакунку?

Не цікавитись. Не моя справа, не цікавитись, занести. Не питати, не цікавитись, не доскіпуватись, не чіпати, виконати. Виконати.

Але передовсім