Щепан Твардох - Морфій

Саля. Саломея. Потім: Геля. Гелена. Зла Гелена, підла Гелена бажає мені смерті, хоче, щоб я загинув для Польщі. Саломея, моя Саломея, обожнює мене як Бога. Для Саломеї навіть мій сморід святий.

Дурня, дурня, дурня. Гелена мене справді кохає. Справжнім коханням. Саломея — то просто руда вар’ятка. Саломея вип’є мені кров.

Так вона мені сказала, коли ми вперше побачились, перш ніж я її нарисував. Ми танцювали в миготливій «Адрії», люстри обертались, ми крутились, а вона прилинула до мене цілим тілом, витягнулася, щоб дістати вустами до мого вуха і прошепотіла: вип’ю тобі кров. А тоді лизнула моє вухо.

А доти вона ще їла устриці в «Сімона», ми сиділи з Івашкевичем за одним столом, Саля за іншим, за плечима Ярослава, і спокушала мене з-за його плечей. Івашкевич, статний чоловік, дивиться на мене, кидає мені якісь там компліменти, щось там розмірковує, щось каже про літературу, розповідає про Копенгаґен і Брюссель, а Саля за його плечима тільки бере устриці з криги та висмоктує їх, безсоромно сьорбаючи. Бачить, що я сиджу з Івашкевичем, а якщо з Івашкевичем — то я неабихто, тому, певно, мене і спокушає. А я його, власне, заледве знаю. Іноді бачу. Іноді ми говоримо. Заледве. А крім нього, то я взагалі ніяких славних людей знати не знаю. Кільком кланяюсь, вони мені кланяються навзаєм, нас одне одному навіть відрекомендували, але ж це не означає, що я їх знаю.

А вона, сьорбаючи тими устрицями, делікатно висолоплювала язичок, самісінький кінчик, знає, як це виглядає, тип, із яким вона сидить, починає нервувати, бо бачить, що Саломея все дивиться на мене, не на нього, не відриває від мене очей і смокче тих устриць, я порівняно з ним ніхто, а вона, замість на нього, дивиться на мене, для мене робить театр. Але в нього замало оливи в голові, тому він зрештою прощається, виходить. Я виграв.

І вона приєдналась до нас, і ми пішли просто до «Адрії», там уже навсібіч сипав дотепами Яроси[10], підсідаємо, там уже алкоголь, кокаїн, пломеніють люстри, оркестр — туш, і Саля присідає до мене, а потім танцюємо, лиже мені вухо, шепоче, що вип’є кров, і цілий статок у рахунку, знаю, що вони б хотіли, аби я заплатив, але знаю, що коли заплачу — то не шануватимуть мене, тому дивлюсь на них і оплачую лише чверть рахунку, даючи зрозуміти, що решту мають оплатити вони, що я рівний їм, хоч я й ніхто, і вони піддаються цій вихватці, так сталося, платять решту, неохоче, скнарюги чортові, але платять, і я рівний їм, Івашкевичу, Яроси, я рівний їм, ми кожен заплатив свою частину, кожен заплатив свої п’ятдесят два злоті. Саля дивиться на мене здивовано, а я не дався, я ж не олень.

А тепер шлюс, нічого, кінець, нуль, чорна пустка, розпач і гівно.

Піду я до тієї Лубенської, ким би вона не була, занесу їй той проклятий пакунок, що б у ньому не було, і не дам затягнути себе ні в яку ідіотську, пекельну змову. Бо для того мене туди посилає мій любий тесть, щоб я довів свою польськість, вони страх як пишаються такими як я, що батько пруссак, прошу вас, мама — полька, але нещодавня, польською добре говорить, але ще дід і слова сказати не міг, а він тут, у нас, у Варшаві, обирає бути поляком. Ох, як же чудово! Що за історія! Яка то велика річ — вітчизна, і тому подібна поїбота.

Як Яроси, що його всі мають за угорця, а сам він народився в Празі, думає німецькою та вважається австрійцем. І вилазив у «Цирульнику» з тим своїм «проуші панцтва», і того вистачило, щоб його вже і Ґридз оголосив Polonus humoris causa[11], а зараз прошу — десь сидить і переховується. Або його прийняли. Або він виїхав. Холера його знає.

Геля була другого вересня на виставі у «Фіґаро» і потім мені розповідала, коли я вже повернувся додому з нашої смішної війноньки, у якій ми переважно ховалися лісами, розповідала вона мені, як Яроси сказав, аби всі співали гімн, і ціла зала плакала, і Яроси плакав.

А зараз він ховається, бо має польську душу. Або його прийняли. Або він виїхав.

Гівно.

Став у дверях спальні. Було темно, але я бачив обриси їхніх тіл: Геля і Юрчик під перинами, тіла мої найближчі, здорові, чисті, кохані.

— Піду я до тої Лубенської, — сказав. Ніби взяв собі за дружину вірність вітчизні. Слова, сказані в темряву.

— Знаю, Костику, знаю, що підеш. Кохаю тебе, Костику.

Відповіла мені зразу, ніби й не спала. Певно, що не спала.

— Тебе там уже чекають, можеш прийти, коли тобі зручно. Постукай тричі, тоді чотири рази, а коли відчинять, скажи пароль: чи є пан Казімєж? Якщо скажуть, що вийшов, — значить, маєш тікати. Якщо скажуть, що є, — заходиш. Запам’ятаєш?

Щось муркнув, погоджуючись.

Скинув халат, вклався до неї в ліжко, згріб її в обійми, торкнувся її плечей, стегон. Геля — то було цілком інакше тіло, ніж Саломея. Була тілом спортивним, мускулистим там, де тільки можна, з твердими і міцними грудьми, її м’якість була геть інакшою, була расовим тілом, а Саля мала вроду гарної дворняги.

Гелена, я пам’ятаю її в апогеї вроди, два роки тому, в Парижі. Ми поїхали на виставу, Юзек нас запросив, а потім були на бенкеті, я там бачив навіть Шпеєра, але тільки звіддалік, і звісно що ніхто нас не відрекомендував. І стоїмо з Юзьком, трохи розгублені, хоч я в тому, звісно, тоді не зізнався, і я бачу, що на Гелю постійно зиркає якийсь хлоп із зализаним назад волоссям, наполегливо глипає на неї, міряє мою молоду дружину поглядом, і я дуже хотів зацідити йому в писок, але боявся скандалу, тому запитав лише, хто то, і ще поки Юзьо відповів, я побачив, що той хлоп іде в нашому напрямку. Підійшов, відрекомендувався австрійським німцем, сказав, що er Thorak heifißt, er ist von ihrer Schönheit entzückt und bittet seine Kühnheit zu entschuldigen, aber würde die Dame ihm Modell stehen?[12]

Геля не знала, хто то, але я знав, і Юзек також знав. Потім були тривалі диспути в готелі, Юзьо вочевидь був проти, Гелена вагалась, а я її підмовляв. Нарешті зателефонували, що так, що добре, що згодні, але в Парижі будемо ще тільки три дні.

Наступного дня Геля