Щепан Твардох - Морфій

— Учора татусь заходив.

Знизав плечима.

— Каже, що має можливість перекинути нас до Швеції, а звідти — до Нью-Йорка, до дядька Альберта.

— І що?

— Їдьмо разом, утрьох. Подалі від цієї війни і цього страху.

Знаю, чого чекає Геля. Щоб я оце відмовився. Щоби сказав: їдьте самі. Ти і Юрчик. Візьміть тата твого чи маму і їдьте, візьми гроші, я мушу тут лишитися, для мене війна ще не закінчилась, мушу залишитись і битися, дістатись до Франції або законспіруватись і битися, битися для Польщі. Так зараз кажуть.

І тоді Геля буде мене переконувати, що сім’я важливіша, у надії, що я відмовлю і скажу, що люблю вас понад усе на світі, але Польща — то обов’язок, що якби я покинув той обов’язок, занедбав, то вже не був би тим Костиком, котрого покохала. Тому я мушу. А тоді вона могла би стати в позу, як на картині Ґроттґера: якщо вже ти залишаєшся, то моє місце біля тебе. Житиму біля тебе. Упиватиметься тим дивним і дурним жіночим героїзмом, котрий, власне, не жіночий, а просто дивний, тому що польський, і нічого не зміниться, тільки Геля почуватиметься трішки краще.

Тому я тільки знизав плечима.

— Що? — запитально дивилась на мене Геля.

— Нічого. Можемо поїхати, якщо хочеш. Навчимо Юрчика говорити англійською, виховаємо з нього американця, буде жувати ґумку і ходити до клубів слухати негритянську музику, — відповідаю.

— Костику, ну чому ти такий… Ми ж не перестанемо бути поляками, повернемося зразу, щойно закінчиться війна.

Бідна Геля. Бідна Геля нічого про мене не знає, бідна Геля мене не знає, бідна Геля гадає, що вийшла за когось геть іншого. І справа навіть не в інших жінках, справа не в наркотиках — у мені справа.

— Але я справді хочу, щоб Юрчик став милим американським хлопцем, — кажу їй. — Що поганого в джазі?

Геля дивилась на мене поглядом Гелі, тим звичним поглядом Гелі, наче нічого не змінилося, наче не було війни і наче я просто розповідав їй якийсь парадокс, ніби поважно виголошував якесь контроверсійне судження, про яке Геля не знає що й думати, тому тільки дивиться на мене, як ото навчилася, таким поглядом: щоб не погодитись і щоб не суперечити.

— Мені треба поспати.

— Тато має до тебе прохання. Треба занести один пакунок одній собі Лубенській, на площу Спасителя. Я боюся, не хочу, щоб ти те ніс, бо то щось таке, що як тебе з тим зловлять, то розстріляють. Розумієш? Відмовишся, добре? Я татові вже відмовила, але він уперся.

І знову, знову: маленькі перевірки Гелі. Чи мій Костусь виявиться гідним величних незалежницьких традицій нашої родини? Чи виявиться настільки відважним чоловіком, наскільки відважним має бути чоловік Гелени Віллеманн, у дівоцтві Пешковської, гербу Ястшембець? Чи не боїться смерті?

Чи мій Костусь гідний називатись поляком? Їбанутися.

Думаю, Геля бажає моєї смерті. Хотіла б зостатися замотаною в чорне вдовою, дбати про мою могилку з бронзовим хрестом, виховувати Юрчика в переконанні, що його тато був гідним поляком, тоді дозволити якомусь прилаштованому офіцеру опікуватись нею та Юрчиком, приймати його допомогу, закохатися в нього навзаєм, але не дати йому, вочевидь, і пальцем себе діткнути і потім у сцені, від якої серце краятиметься, відмовити йому при освідченні. Зізнатись: так, кохаю, але не можу, я вже маю чоловіка, Константи віддав життя за Польщу, не можу так із ним учинити. Офіцер, вочевидь, зрозуміє: він того сподівався, він навіть хотів те почути, бо жінка, у котру він закохався, чи радше полька, у котру він закохався, так і повинна відповідати; якби вона погодилась, то розчарувала б його, і він би одружився з нею, жив би з прихованою погордою, може, навіть товк би її нагайкою при кожній сварці. Яцек міг би на цю роль згодитися, мій солодкий, добрий Яцек Ростанський, тільки він би Гелю не товк. Тож вони сиділи б за якимсь столом, освітленим свічкою, тримаючись за руки чи тільки притискаючи свої долоні, пальці Гелі хотіли б відчути міцний потиск упевненої руки Яцка, але не можуть, бо все вже сказано, вони кладуть своє тихе кохання на вівтар, це робить їх кращими людьми, тому долоні не торкаються, а вони сидять і вдумливо, тихо переживають свою інтимну трагедію. Тоді Яцек гине на якійсь барикаді чи в якомусь повстанському пікеті, у якомусь повстанському лісі помирає, стискаючи медальйончик із її світлиною, а тоді Геля доглядає вже дві могили, вона свята, зодягнена в чорне. Вона Полька.

— Мені погано, — зойкнув крізь зуби, підриваючись із-за столика.

Кинувся до вбиральні, виблював, знову і довго. Геля підтримувала мою схилену голову, обтирала губи мокрим рушничком, а я викидав із себе Салю, викидав запах тої жінки, її вино, її харчі та її кохання.

Тоді вклався спати. Я був дуже втомлений, а в моєму місті панували німці.

Розділ II

Розплющує очі. Лежить, лежить побіч дружини, побіч сина, а все-таки лежить сам, хоча лежить побіч дружини, побіч сина. Я стою за ним. Надворі ніч, надворі жовтень і падає ріденький перший сніг. Надворі війна, а над містом панують німці.

Розплющує очі і не знає: прокинувся, чи то йому сниться їхня маленька спаленька, міщанські меблі, дружина, вікно, колись ясний прямокутник, ясний від світла газових ліхтарень, сьогодні прямокутник темний, темний несвітлом переможеного міста. Ніч. То прокинувся чи снить?

Прокинувся. Сідає на ліжку, його скроні пульсують, і пульсують докори сумління: забрав морфій, котрий належав пораненим. Належав Польщі. Зраджує дружині з тією жінкою, зіпсованою, відразливою, великою жінкою, котра оголюється перед ним, ніби менада, виставляє свій пах і цілує його так, як він ніколи не дозволив би цілувати дружині.

З докорами сумління встає з ліжка, в оселі трохи холодно, кочегар, мабуть, заощаджує вугілля. Кутається в теплий халат, тепер то такий халат, а колись то був халат, у якому я працював, у який кутався, сідаючи за парту, або перед восковою рамою, або перед друкарською машинкою, а тепер це халат, у який кутається підпоручник резерву з 9-го уланського полку з Теребовлі. Мобілізація, з Варшави до Теребовлі, бойовий шлях, на захід, на схід, лісами, бойовий контакт, стрілянина, переховування, втеча та повернення до Варшави, капітуляція, а зараз у халаті, ніби й не було війни, тільки що вікно згасло.

Цей халат уже капітулював. А раптом прийдуть німці, заарештують?

Думає про Салю. Думаю про Салю. Не хочу думати про Салю.

А