Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Я шкірою відчула його зверхню посмішку. Звісно, я робила вигляд, що не помічаю її.

- Навіть заговорив до них. - я витримала невеличку паузу. - Пройшов повз них, ледь не зачепивши.

- І що? - після нетривалої тиші запитав драйтл.

Я зупинилася, схопила його за плащ однією рукою і максимально наблизила своє лице до його обличчя.

- А те, що вони не розпізнали в тобі драйтла. Дві могутні Відьми з самого могутнього клану Ксерону. Не змогли відрізнити тебе від звичайної людини. Може, поясниш, як це можливо? - в моєму голосі не лишилося й краплі дружнього тону.

Передбойовий стан. Не тому, що я хотіла запалити очі, а тому, що цей момент сильно турбував і бентежив мене. Драйтл, якого не можуть відчути Відьми. Чому?

- Підростеш, я й тобі розповім. - хриплим голосом відповів тіньовик.

Його корінці з’явилися нізвідки, обліпили мої зап’ястки, потім легко розтисли пальці і розвели руки в різні сторони.

- На майбутнє: не раджу тобі торкатися до мене. - явна погроза в голосі.

Але, зрештою, ці його слова і його тон нагадали мені, що в цьому світі я не маю друзів. Може, тільки Селін і Схов. А вважати за друга найнебезпечнішого драйтла у світі — неприпустима помилка. Напевно, я просто звикла до нього. Добре, буду тепер завжди про це пам’ятати.

Одним сильним ривком я звільнила руки від його темрявних плетінь. Я не подала жодної ознаки того, про що я зараз розмірковувала. Як холодний душ, на мене впали думки про те, що я взагалі не знаю мотивів і внутрішнього світу цього тіньовика. Навіщо він зі мною? Чому він увесь час поруч? Куди він зникає? Якої мети намагається досягти? Ці і ще багато інших запитань вирували в моїй голові. Так що, мені було про що подумати, доки я крокувала в потрібному напрямку.

- Ти залишишся тут. - наказним тоном сказала я тіньовику, коли підійшла до потрібного мені будинку.

- Ти не можеш мені вказувати. Думаю, що…

- Думаю, що не всі можуть думати. - перебила я його.

Другий поверх. Зачинені двері. Напевно зачинені. Я не перевіряла. Одразу витягли свої інструменти для проникнення якраз через подібного роду двері всередину. Зовсім мало часу мені знадобилося, щоб відімкнути їх. Я натисла на ручку. Відчинила їх.

Всередині у напівтемряві стояв чоловік з ножем. І чимось, що диміло у нього в роті.

- Лампу нормальну не судилося купити? - запитала я. - Чи тобі подобається просаджувати зір у цій дірі?

- А ти не думала постукати у двері?

- Я не знала, чи ти вдома. - чесно відповіла я.

- Тому люди й стукають. - переконував мене чоловік.

- Не хотіла даремно витрачати час. - я зайшла у дім. - Я зайду, ти ж не проти? Огірочки зібрався ним різати? - спитала я, кивнувши на ножа.

Чарлі Войд здригнувся, згадавши про свій марний шматок металу, що він наївно вважав предметом для захисту.

- Будь, як вдома. - старий розшукмейстер розвів руками.

Я вже наливала у келих рідину з його захованої пляшки. Минулого разу я запримітила, де він її ховав.

- Ти ж сам сказав, як вдома. - сказала я, вловивши його здивований погляд.

Таке собі. Дешевий алкоголь, це як зламаний стілець. Начебто і стілець, але сидіти на такому… Хм. Хоча, як немає нічого іншого, згодиться.

Він порився у шухляді і знайшов ще один кухоль. Старий та не зовсім чистий. Я налила і йому. Він сів за стілець перед столом, я ж пройшла трохи глибше в кімнату і сіла на старий дерев’яний подертий не один раз ремонтований стілець.

- Яка інформація тобі потрібна? - спитав Войд.

Людина діла. Не любить теревеньки. Мені це подобалося.

- А яку ти можеш дати. - я ж не знала, що корисного він може розповісти.

Звісно, я прийшла сюди задати йому кілька конкретних питань, але якщо вже він сам почав цю розмову.

- З’явився вбивця. У північному Ксероні. Троє людей загинуло з однаковими слідами смерті.

- Людина?

- Так.

- Вірю, що ви впораєтеся. - я вдавано позіхнула, прикривши рота.

- Драйтли проявляють активність.

- Великі Поєдинки. Алкоголь. Море народу. - я знизала плечима.

- Відмивання грошей? - закинув вудочку Войд, намагаючись намацати те, що мене цікавило.

Я зробила своє лице скривленим. Нудно й не цікаво. І зовсім не те, що мені потрібно.

- Щось ще?

Чарлі Войд задрав підборіддя і дивився у стелю. Робив вигляд, що щось згадує. Насправді міркував про те, що можна мені казати, а що ні.

- Відьми. - нарешті вимовила я. - Що відбувається у місті?

Я не стала будувати свої речення таким чином, щоб вдати, що я все про всіх знаю і прийшла лише для того, щоб уточнити деякі деталі. Ні. З Чарлі Войдом так не пройде. Відвертість за відвертість. Людина з його досвідом швидко вловлює фальш. Варто один раз помилитися і довіри до тебе вже не буде. Я не ходила колами, не вдавала з себе бозна кого.

Чоловік зітхнув.

- Відьми з нового клану метушаться. Шукають союзників. Вони всюди. Все встигають. І з  драйтлами налагоджують зв’язки і вельможам затуляють очі грошима. Де не можуть, просовують своїх людей. Складна ситуація.

- Але не це тебе бентежить. - я теж могла б похвалитися тим, що добре розбираюся в людях.

Войд підвів очі на мене. Знову зітхнув.

- Що роблять наші Відьми? - спитала я. - І вся еліта?

Чарлі відкинувся на спинку стільця. Затягнувся тютюном і випустив густий білий дим.

- Тиша. - відповіла я за нього. - Цілковита тиша.

- І це лякає мене найбільше. - кивнув розшукмейстер.

- Що каже Грін? - я уважно стежила за реакцією літнього чоловіка.

Він лиш плечима знизав.

- Сказав, що я знаю те, що мені потрібно знати.

- Значить, нові Відьми метушаться не даремно. - зробила я висновок, що й сам напрошувався. - По кому буде удар?

Чарлі Войд допив з келиха і поставив його на стіл. Витер рот рукою.

- Ну, якщо вбити нас з тобою, нічого ж не зміниться? - натягнуто посміхнувся розшукмейстер.