Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Я встала. Нічого нового не дізналася. Але ця розмова підтвердила мої власні роздуми. Якщо вже двоє вважають однаково… Може, так і є. Занадто інертно та пасивно стара гвардія відреагувала на появу нового клану. Занадто їх дії виглядали кволими. А все для того, щоб приспати пильність ворога. Впевнити його в тому, що він сильніший. І напрямок удару я теж знала. Від смерті якогось маленького гвинтика нічого не зміниться. Треба нанести руйнівного удару в саме серце. Туди, куди й цілила Беатріче. Але, ось же прикрість, серце у Рене-Лоран виявилося з іншого боку. Та вся правляча еліта не покинула спроб здійснити задумане. Тому така переполохана Селін, тому не така спокійна, як зазвичай, Ревей. Бити треба в голову. Тому я й знадобилася Лоран. Та є одна проблема. Я ненавиджу Відьом. І якщо вони задуми одна одну повбивати, то мені лишалося лише купити квиток у перший ряд.

- Я чув, що того алхіміста вбили. - зупинив мене майже в дверях Чарлі Войд.

- Я теж таке чула. - не повертаючись до нього, відповіла я.

- Я бачив ту іграшку. - сказав розшукмейстер, і я одразу згадала, яка вона на дотик. - Знаєш, я бачив її матір. Віддав іграшку їй. Сказав, що сама Справедливість залишила її на місці смерті Ліма. - його голос двічі ледь не зірвався. - Наша робота часом вкрай важка.

- Ти уявлення не маєш про ту роботу, яку мені доводилося робити. - я відчинила двері.

- В тебе є серце. В цьому жорстокому світі, де чорна пітьма заполонила голови і серця людей, ти залишаєшся людиною. Я думаю, що ти…

Я не стала його дослуховувати. Голосно гримнула дверима. Думаю, що деякі люди не вміють думати. Або я просто не хочу знати їхні думки.

Ще б мить, і я пустилася б нічними вулицями міста. Але оця бідно обставлена кімната розшукмейстера, який ніколи у своєму житті не брав хабарі…

На одну секунду я знову відчинила двері:

- Кажуть, що Ревей не в найкращій своїй формі.

От тепер можна іти.

Відкинути геть всі роздуми. Чиста голова. Свіже повітря. Останні дні зими. Білий сніг. Я намагалася зачепитися бодай за щось, щоб думки мої не текли у тому руслі, що задав Чарлі Войд. Зрештою, у мене це вийшло. Як завжди. Холоднокровність і відстороненість — мої сильні сторони. Залишилося тільки себе у цьому впевнити.

Імпульсу я не відчувала. Поруч не відчувала. Але він увесь час залишався десь поблизу. То зліва, то попереду, то через вулицю. Напевно, йому подобалося ходити у плащі. Ще б пак! На плащі стільки кишеньок для його усілякого мотлоху.

Ще чотири дні до мого приходу в дім Калісти Віалі. Чотири повноцінних дні, коли я можу насолоджуватися життям. Будувати плани на майбутнє. Про щось мріяти. Хм. Так, не забути про щось помріяти сьогодні ввечері. Куплю собі пляшечку червоненького і буду мріяти. Про те, як мене всі залишать у спокої. Всі Відьми вимруть, а драйтли десь подінуться. Пори року будуть змінюватися кожного понеділка, а я житиму у своєму домі. Ну, якось так.

Тепер я мала ще до декого завітати.

Звісно, той сабазадонець був радий мене бачити, хоч прямо про це не сказав. І опосередковано також. Він мені взагалі нічого не казав. Та то тільки його проблеми. Я вже вирішила для себе, що він був радий мене зустріти. Мовчазна така радість.

Внизу в такий час нікого не було. Тільки куняв дідуган біля дошки за стійкою. Напевно, і пляшки алкоголю за його спиною теж не дочекавшись ранку заснули тихим мирним сном. Цікаво, а Давор спить?

Як і минулого разу, я зайшла у двері, не постукавши. За столом сидів він. Кострубатий Дрин. Або, як він сам себе називав, Корчавий.

Зайшовши до кімнати, я огледілася. Купа паперів на столу. Всілякі красиві штуки, які завжди висіли на стінах. Два вільних крісла по одну сторону столу, бо Дрин розсівся там, де зазвичай сидів Давор. Самого Давора я ніде не побачила.

- Може, ще під стіл заглянеш? - корчавим голосом проскрипів Корчавий Дрин.

- Дивитися на твої роззуті ноги? - я підняла одну брову. - Спочатку якийсь недолугий випустив кишки товаришу по чарці прямо на вулиці, тепер твої ноги. Не забагато жахіть за один день?

- Ха. - хмикнув Дрин. - Гостроязиката. Я вже й забув.

- Я думала, що справила на тебе незабутнє враження. - я склала ногу на ногу. - В тебе просто щелепа відвисає кожного разу, як я сюди приходжу.

- Це в мене алергія на впертих дуринд так проявляється. - він пожував щось у роті.

Офіційна частина скінчилася.

- Є щось? - спитала я рівним тоном.

- Ні. - не дослухавши мого питання, гучно відповів Дрин.

Я перевела погляд на папери перед ним. Чоловік однією рукою згріб їх усі у відкриту іншою рукою шухляду.

- Кажу ж, нічого немає.

Довелося зітхнути.

- От Давор умів вести справи. - докірливий тон і докірливий погляд, невдоволення так і читалося у моїх очах.

- Давор зараз дуже зайнятий. - Дрин відкинувся на спинку крісла. - Для тебе нічого немає.

- Тільки для мене?

- Так. Тільки для тебе. - тепер він склав руки разом і поклав їх на стіл. - Бачиш, Давор помилково вважає тебе дуже цінним активом. А зараз непроста ситуація у місті. Він не хоче ризикувати. Не тобою. Своїми грішми, які ти можеш йому заробити. А я йому казав, що не вона, так знайдеться інша. Таких простолюдинок по всьому Ксерону не злічити.

- Але ж тільки я викликаю у тебе алергію.

- Напевно, тільки тому Давор і хоче тебе поберегти.

- А коли ж буде сам Давор? - спитала я.

- Коли ти розчешеш волосся і станеш схожою на дівчину. Тобто, ніколи. - знову його задоволений вираз обличчя.

Я усміхнулася самою своєю спокусливою посмішкою. Повільно і граційно підвелася. Розвернулася і вийшла геть. Отримати якусь інформацію від Дрина не було можливості. З Давором я би могла обговорити декілька речей. З Корчавим — ні.

Викинути з голови. Прийду пізніше.

Завтра Поєдинок Ревей. Завтра я зароблю грошей. Ревей фаворитка поєдинку. Мені це тільки на руку. Я зітхнула, обдумуючи, як краще завтра вчинити, коли прийду по Міру. Як же це все пояснити? Гаразд, подумаю над цим завтра. В одній книзі я прочитала, що не потрібно позичати проблеми у завтрашнього дня. Це дійсно так. Та чи завжди виходить додержуватися даного твердження? Зовсім ні. На жаль.