Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Я посміхнулася куточком губ. Тим куточком, що знаходився з тієї сторони обличчя, яку Селін ніяк не могла бачити.

- Поки що, не розумію, навіщо ти мені про це все розповідаєш. Я одна з них. Знаю, на що вони здатні. Звичайно, напад на того алхіміста, то досить небезпечний задум. Але, якщо вони діяли групою та добре спланували атаку…

- І перемогли найсильнішого алхіміста, що я бачила на своєму віці. Хай і не довгому. А ще заразом впоралися і з вогневиком. - Селін закивала сама собі.

- Про що ти хотіла поговорити зі мною? - напряму спитала я подругу.

- Я люблю свою сім’ю. - схиливши голову, відповіла Селін. - І я хвилююся. Непокоюся. За Лоран. Вона не з тих, хто буде відсижуватися у безпечному місці, розумієш? Так завжди було. Неприємності самі її знаходять. Вона постійно у числі перших. Увесь час на виду. Всюди перша.

- Вона сильна Відьма.

- Я знаю. Та я знаю і те, що їй би довелося скрутно без допомоги Ревей. Вона нам як ще одна сестра.

Я підняла брови, так і не змігши уявити собі, хоч як не намагалася, міцну дружбу між двома Відьмами.

- Так, ми з нею близькі. Думаю, що Лоран високо цінує Ревей. Хоч і не завжди це показує.

- Відьми — вони такі. - сумно зауважила я.

- Такі. - погодилася зі мною Селін. - Навіть найсильнішим з них час від часу потрібна допомога.

Пауза. Я йшла мовчки.

- Мені б було спокійніше, якби я знала, що за сестрою приглянуть.

- За однією з найсильніших Відьом Ксерону? - здивовано спитала я. - І хто ж це може зробити? Мелек зі своїх ям? Чи Амайанта зі своїх кімнат для тортур?

- Ну… Ревей, наприклад. - Селін вже повністю схилила голову. - І ти.

Я? Після того, як мене ледь не вбила Ревей, а потім хотіла розправитися зі мною і сама Лоран? Яка ображала мене, намагалася принизити! То мова про цю Лоран, чи про якусь іншу Відьму Лоран?

- Я не маю справ з Відьмами. Коли ти намагаєшся співпрацювати з цими безпринциповими істотами, то це завжди погано закінчується. Тому — краще не мати з ними справи.

- А тепер може погано скінчитися, якщо, навпаки, не дійти згоди.

Я нічого на це не відповіла. А що мені було казати? Розказувати про те, яке я маю ставлення до її сестри і до Ревей? Ну, добре, до Ревей ще більш-менш. Але все одно я прекрасно розуміла, що якщо до того дійде, то синя Відьма без вагань спробує мене вбити.

- Я не маю справ з Відьмами. - повторила я.

Ми пройшли вулицею трохи далі. В цілковитій тиші.

- Ти чула щось про Нефтіс? - вирішила я перевести тему розмови.

- Так, чула. - тихо промовила Селін і пішла у темряву.

Та перед тим, як вона розвернулася, я побачила сльози на її очах. Дівчина прямувала на двох Відьом, що розступилися, пропускаючи Селін між собою. Всі троє зовсім скоро зникли за рогом. Я зітхнула. Не хотілося відмовляти Селін. Та я не могла вчинити інакше. Працювати на ту Рене? Ага, зараз! Облізе. З її грішми та зв’язками, вона могла б винайняти для себе будь-якого драйтла. Навіть того вогневика, що приходив по Ліма. Вона могла купити будь-кого у цьому місті. Звичайно, окрім Аста.

І мене.

Я посміхнулася собі. Виходить, що я безоцінна. Як картина якогось відомого художника, що помер пару століть тому.

- І чому ті Відьми тебе не відчували? Ти ж був зовсім поруч? - невдоволено спитала я.

- І чому ти мене відчуваєш, навіть коли я не поруч? - ще більш невдоволено проскреготала темрява.

- От і поговорили. - зробила я висновок.

Зимова тепла ніч. Як при відлизі. Тільки ти знаєш, що цього разу відлига затягнеться аж до глибокої осені.

- А вона знає щось про Нефтіс. - заявила я тіньовику.

- Це ім’я твого першого домашнього улюбленця? - злорадно спитав Сутінь.

- Ні! Ти що! Мого першого домашнього улюбленця звали Сутінь. Такий ми-и-и-лий! Прям як зараз пам’ятаю його оту волохату мордочку. - я зробила собі спочатку вираз нескінченного збентеження, а потім неосяжної радості, які підгледіла, коли спостерігала за малими дітьми.

- Пф. Сутінь. Таке вигадала.

- А самому подобається. - запримітила я. - От бачиш, як мені до тебе байдуже, що я навіть справжнього імені твого не питаю. У будь-якому разі “Сутінь”, краще за нього.

Тіньовик випірнув з темряви прямо поруч зі мною. Він опустив голову у капюшоні, похитуючи нею.

- Давно мене так не називали.

- Що? - я по-справжньому округлила очі.

- Нічого. Які маєш плани?

- Тебе справді так звати?

- А кажуть, що Відьму складно обдурити. - капюшон злетів з голови драйтла і я побачила широку посмішку на його обличчі.

- І вони мають рацію. - тепер вже посміхнулася я, зробивши для себе певні висновки.

Тіньовик справді намагався мене обдурити. Але тільки того разу, коли намагався висміяти мене. Я досить дивно себе почувала. Наче доторкнулася до чогось такого древнього і могутнього, що нікому з простих людей не вдавалося зробити до мене.

- Треба навідатися до однієї людини. Допоможеш мені пробратися до неї?

Звичайно, я б впоралася і без тіньовика. Та потрібно з чогось починати його залучання до моїх справ. Такий сильний союзник неодмінно стане у нагоді. Хай звикає, що я тепер буду його експлуатувати.

- Не вважай, що зможеш використовувати мене.

- Навіть на думці такого не мала. - нахабно збрехала я в обличчя довірливого драйтла.

Знову йти через пів міста. Але що я могла зробити? Завтра я проведу день із сестрою. Тому сьогодні вирішила за одну ніч владнати всі відкриті справи. Ну, скоріше, дати відповідь на деякі питання. Ось, наприклад, одне з них: навіщо я йшла до Селін? Яка відповідь? А така, що я з нею завтра зустрінуся, тому мені ця зустріч була не потрібна. Я мала на меті зовсім інше. О, точно!

- Ти сьогодні спілкувався з людьми. - почала я нову розмову.

- Ну, як з людьми… - кволо відповів Сутінь. - З Відьмами. Чи це вже одне й те саме для тебе?