Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- А я саме до тебе збиралася. - розрізав темряву дівочий голос Селін. - Зачекайте тут.

Дівчина швидко помчала до мене.

- Тепер всюди за мною ходять. Сестра занадто…

- Турботлива. - підказала я потрібне слово Селін. - Думаю, вона має для цього всі підстави.

Селін ледь помітно кивнула. Звісно, з одного боку, її трохи пригнічував постійний супровід двох Відьмо, а з іншого — так вона почувала себе безпечніше. Тільки чому не хотіла зізнаватися собі у цьому?

Я помітила, як дівчина запитливо дивиться на постать поруч зі мною.

- Знайомтеся. Селін. А це… Сутінь. - це слово саме прийшло мені на язик.

- Темник? - з подивом перепитала дівчина.

Ні страху, ні якогось іншого негативного почуття. Супер! Звичайно, це ще нічого не означало, але я вже святкувала маленьку перемогу. Звісно, справжня перевірка чекає на тіньовика від тих двох Відьом, що залишилися стояти на місці, як вкопані.

- Людина, що дала мені це ім’я, мала огидне почуття гумору. - повернувся в мій бік тіньовик.

- Не гоже так казати про своїх рідних. - я зробила собі докірливий погляд, винагородивши тіньовика легенькою зробленою посмішкою. - Хоч ти й не пам’ятаєш своєї матері, та, думаю, вона була хорошою людиною.

Як же добре, що за тим капюшоном я не могла бачити ті наповнені злістю очі тіньовики. Чи вже краще казати “Сутіні”? Я посміхнулася про себе внутрішньою посмішкою.

- А я якраз йшла до тебе. - посміхнулася Селін. - Давно тебе не бачила.

Легеньке тремтіння в голосі. Натягнута посмішка. Нерівне дихання. Хвилювання читалося навіть неозброєним оком. Це так Темник вплинув на дівчину? Чи вона хотіла порозмовляти про щось важливе для неї?

- Можемо пройтися. Погода просто чудова. - сказала я, підставляючи руки тій мряці, що зараз накраплювала з неба. Якраз ще вітер подув. І зовсім поруч хтось із перехожих чвакнув у калюжу, яка не встигла ще замерзнути після заходу сонця. Почулися лайки на різні смаки. Хм, обізнаний молодий чоловік.

- Ну… давай пройдемося. - зрештою невпевнено погодилася Селін.

Вона знову подивилася на тіньовика.

- Вважай його моїм братом. - перехопила я погляд дівчини. - Можеш довіряти йому так, як і мені.

Селін невпевнено кивнула головою, з острахом дивлячись на кремезного супутника, та одразу мимоволі кинула такий погляд на двох Відьом, що я вже подумала, що вони от-от накинуться на нас. Та, на щастя, Селін швидко забубніла щось про те, який же сьогодні важкий день. Розмова йшла якось напружено. Я відчувала, що при моєму другові дівчина не скаже того, що задумала. А от Сутінь, скоріше за все, вирячив на мене очі, коли я його добряче, але непомітно для інших, вдарила ліктем. От тупий. Довелося його ще й ногою вдарити. Заразом і перевірила, чим він там грюкає по бруківці. Тіньовик скрикнув як дівчина! А я його ще Сутінем назвала. Чи Сутінню.

- Згадав! Я ж забув сковорідку на вогні. - викрикнув Сутінь, щоб ніхто не встиг відреагувати на його писк за мить до цього.

- Ага, і помити не забудь. - кинула я тіньовику, навіть не намагаючись приховати широку усмішку. Справжню. Побавлю його, хай порадіє

Думаю, натомість драйтла трохи перекосило. Напевно, всі кістки на обличчі покрутило від моєї нахабності. А чого він чекав від мене? Я Відьма. І мені двадцять.

- Ух, які дівчатка, не бажаєте скласти мені компанію? - зазиваючим тоном вимовив тіньовик.

Я спиною не бачила, як відреагували Відьми. Та могла собі уявити весь спектр їх надемоційного чуттєвого душевного та нестримно запального відгуку на ідеально сплановане запрошення драйтла. Так і бачу їх скам’янілі, абсолютно нічого не висловлюючі обличчя, що ні на мить не змінилися, коли вони почули слова Сутіні. Мінус нуль. Хм. Навіть я б могла позаздрити їхній витримці та навченості. Так, ви все правильно зрозуміли, я обернулася, подивитися на них. Ну а що?

Селін подала якийсь знак своїм охоронцям. Химерниці збавили ходу, та трохи відстали від нас.

- Як там Міра? - я все одно чула нотки напруженості в словах Селін.

Досі не могла зрозуміти, що ж такого трапилося, що вона так себе поводить. Цікаво.

- Проситься в гості до Марселя. - чесно відповіла я.

- Так приходьте. Давай завтра? - швидко протараторила Селін.

- Давай. - неочікувано для самої себе без бою погодилася я. - Ми візьмемо щось солоденьке.

- Угу. - знову з напругою в голосі пролунало з вуст Селін.

Ми йшли мокрою вулицею зі снігом впереміш з кригою і водою. Дивна пора — кінець зими. Тут тобі і тумани, і дощі, і заметілі, і крига, і вода. Що захочеш.

П’ять хвилин тиші.

- То ти скажеш, чи так і будеш сопіти двома ніздрями? - з удаваною нетерплячістю спитала я дівчину.

Селін заглянула мені в очі.

- Не думала, що незримі так відчувають людей з навколишнього середовища? - спитала я, дивлячись на дівчину. - Не всіх. Тільки тих, що щось приховують.

Довелося зробити собі посмішку на обличчі, щоб Селін зрозуміла, що це я так жартую.

- У. - вона кивнула. - Незрима…

Ми ще трохи помовчали, але я вже вирішила, що не буду її підганяти. Нервова хода. Що для неї може бути таким важливим?

- Знаєш, я рада, що послухала тебе. - Селін підібгала губи. - Сім’я багато значить для мене. - дівчина знову помовчала. - Я хвилююся.

- Я помітила. - чітко з наголосом вимовила я, піднявши брови.

- Чула, що Ліма знайшли мертвим? Того алхіміста.

- Чула. - кивнула я.

- Кажуть, що його вбив вогневик.

Я знову кивнула. Мовчки.

- Це кажуть ті, що не знають, що там насправді відбулося.

- А ти, значить, знаєш? - добродушно посміхнулася я.

- Я там була. - зізналася Селін. - Разом із сестрою. Бачила встромлений ніж. Бачила дитячу іграшку у нього на грудях. Кажуть, що незримі можуть кинути виклик будь-кому. Хоч Відьмі, хоч алхімісту. Будь-кому. Я раніше не вірила у це. Вважала, що інстинкт самозбереження завжди бере гору. Та й всі знають про їх холодний розум. - дівчина зробила паузу. - А тепер я думаю, що нічого не знаю про незримих. Я пам’ятаю, як Відьми ховали очі, коли мова заходила про Ліма. Як намагалися найняти драйтлів, щоб вони убили величного алхіміста. А його вбила звичайна людина. - Селін хіхікнула. - Ти б бачила вираз обличчя Ревей, коли вона зрозуміла, що до чого.