Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Плащ я вже накинула на себе. Подивилася на гаддаре, що лежала під подушкою. Ввечері з нею якось безпечніше. Та до матері я не хотіла її брати, щоб там десь ховати. Розвернулася в напрямку до дверей і зупинилася. Бо чорна тінь закрила від мене майже усю кімнату.

- Ми не договорили. - голос, що, здавалося, лунав абсолютно звідусіль.

- Ну, то по дорозі й поговоримо. Раджу тобі швидше збиратися, якщо ти хочеш пройтися містом у новій подобі разом зі мною.

Тиша. Довга тиша. Міркування.

- Ти поклала речі до шафи. Але не визнала провини, бо то не твої речі. Хм. Непогано. - тінь зникла, оголюючи білий скелет, за яким безперервно рухалися шматочки ночі. - З чого ти взяла, що я до них доторкнуся?

Кістяний драйтл невідомим чином наблизився до мене. А я зробила півкроку вперед, щоб наші уявні погляди зіткнулися.

- Ти увесь час кружляєш коло мене. Підслуховуєш, піддивляєшся. Кажеш, що хочеш залишитися зі мною. Тепер у тебе є шанс бути поруч. Стояти разом зі мною, все чути і бачити. Приймати участь у розмові. Ну, якщо не будеш розмовляти моїм голосом. - я ледь схилила голову, оцінюючи ступінь його зацікавленості. - Я сьогодні йду до Артілі. Хочу взяти собі завдання. І хочу зустрітися зі своїм другом.

- Другом? - очі скелета зробилися круглішими.

- Тобі цікаво все, що зі мною відбувається. - зробила я висновок, який давно напрошувався. - Хто в мене друзі, з ким я ворогую, про що думаю. - я відступила і гордо задрала голову. - У тебе є хвилина на збори.

Драйтл зціпив зуби, але швидко майнув повз мене до шафи.

- Ти знаєш, хто така Нефтіс? - я наче ненароком запитала у тіньовика.

- Хто? - почувся його голос.

Я зітхнула. Значить, порозпитую де-інде. У Калісти вже запитаю, якщо інших варіантів не залишиться. Адже, якщо та Нефтіс щось собою являла, то Каліста точно про неї повинна знати. Вона колись нахвалялася мені тим, що прочитала усі книжки про історію, давні звичаї, подвиги та всяке таке інше справжніх Відьом минулого. Так що, я думаю, якщо Каліста не збрехала, адже у неї вдома підозріло мало книг, то вона повинна знати хоч щось.

- Я вже йду. - скільки можна його чекати?

Вийшовши з кімнати, я зачинила за собою двері. На ключ. Усміхнулася сама собі. Швидко розвернулася на місці і стрімкою ходою направилася в саму зиму вдихнути прохолодного повітря. Зупинилася аж на сходах, що вели прямісінько до бруківки зимової засніженої вулиці. Його не було видно. І не було чутно. Але я знала, що він поруч. Хм.

- Соромишся? - голосно спитала я темряву, зійшовши вниз.

- Тільки того, що йду поруч з тобою. - невдоволений голос.

- Бачу, тобі подобається. - я пожартувала над тіньовиком.

- Навіщо це все? Безглуздя якесь. Людська маячня.

Сказав той, хто все одно погодився на мій план. Як же чоловіки люблять показувати своє невдоволення чимось, що, на їхню думку, повинно було викликати в них невдоволення. І байдуже, які почуття насправді вони відчувають у цей момент. Хм. Тіньовик же чоловічої статі?

- Даремно я…

- Замовкни вже. - перебила я древнє створіння. - Як та бабуся старенька. Або як дитина маленька. Бу-бу-бу. Бу-бу-бу. І у тебе є недолік.

Ми йшли поруч. Пліч-о-пліч. Інколи драйтл навіть легенько торкався мене.

- Мій недолік — це знайомство з тобою. - сердито буркнув тіньовик.

- Ти чуєш? - спитала я.

- Як наді мною сміються предки?

Я терпляче чекала, поки з нього стече уся та отрута, якою він зараз пронизаний.

- Ну? Що я повинен чути? - нетерпляче підвищив голос драйтл.

Я спеціально закрокувала швидше, сильніше ступаючи по бруківці.

- Ось це, чуєш? - я все так же відчеканювала кожен свій крок. - А тепер?

Мені довелося різко зупинитися, щоб продемонструвати наочно те, що драйтл ніяк не міг второпати. Тіньовик якийсь час рухався уперед, не встигши зреагувати на мою зупинку. Він розвернувся. Повільно наблизився до мене. Потім знову віддалився.

- Хм.

Ми дивилися одне одному в очі. Ну, я так думаю. Очей, звісно, я його не бачила. І не могла. Капюшон низько звисав над обличчям. Руки в кишенях. Постать, як у звичайного чоловіка вище середнього зросту. Широкоплечого. Я спеціально взяла такий плащ, бо думала, що, чим більше у тіньовика буде свободи в одязі, тим комфортніше він себе почуватиме. Ха! Хто б ще попіклувався про одного з найнебезпечніших драйтлів у світі? Багатьох лякає саме слово “тіньовик”, а вони навіть не бачили ніколи нікого з них.

Драйтл поволі наближався.

- От, молодець. Можеш, коли захочеш. - похвалила я його. - Або коли тобі стусана дадуть. Чи копняка під зад.

Я пішла уперед, щоб він не встиг побачити мою посмішку. Тіньовик швидко мене наздогнав. Тепер вже звуки кроків лунали не тільки від мене. Не знаю, як там він тими корінцями стукав по бруківці, але виходило у нього прямо неперевершено. Наче справжня людина йшла поруч зі мною.

- Над ходою ще трохи попрацюєш. - сказала я, щоб він сильно не задавався.

Через п’ять хвилин тиші, які він присвятив вивченню ходи тих чоловіків, які траплялися нам по дорозі, тіньовик уже легенько хитав корпусом, трохи подав тіло вперед і тепер, напевно, ніхто б уже не відрізнив його від звичайної людини. Непогано. Доволі швидко. І дуже точно. Цікаво. Треба це запам’ятати.

- Куди ми йдемо? - байдужим тоном спитав драйтл.

- Скоро побачиш. - у мене настрій сьогодні був на зразок “чи зможу я тебе вивести з себе за один вечір?”.

- Червона дека? Навіщо? - хвилин через двадцять спитав тіньовик.

- Я маю дещо перевірити. - зізналася я.

Відьом я вже відчувала. Знала, що обов’язково зустріну когось із них у цьому місці. Дві йшли прямо на мене. А я ще й не дісталася до самої деки. Ще одна десь далеко. І одна коло брами. Напевно Рене вирішила посилити охорону. Правильно.

І кого ж супроводжували ті дві Відьми, які зупинилися за п’ять кроків від мене?