Тея Найт - Кава зі смаком ненависті, Тея Найт

Через три години, коли я нарешті зібрала всі свої речі і забрала останні документи з кав’ярні, я стояла перед дверима, тримаючи в руках ключі від місця, яке стало моїм останнім порятунком, а тепер – символом поразки.

Звуки вулиці слабо пробивалися крізь товсті стіни кав’ярні, але все, що я чула в голові – це власні думки, які кричали на мене. Я не могла в це повірити, але кожен крок виводив мене все ближче до кінця цієї боротьби.

Я відчинила двері і побачила його. Він стояв перед кав’ярнею, вбраний в чорний костюм, який ідеально підходив до його хижого вигляду. Не дивлячись на те, що було вже пізно, його обличчя не виражало жодних емоцій. Тільки холодна впевненість. Він був на своєму місці, готовий забрати все, що йому належить.

Я наблизилася до нього і простягнула йому ключі. Він взяв їх без жодної реакції, але погляд його не залишав мене.

– Ось, – сказала я, намагаючись зберегти спокій, хоча серце билося шалено. – Це все, що залишилось.

Білов підняв одну брову, повернувшись до мене з відсутнім інтересом.

– Залишилось… Що саме? – його голос був важким і холодним, мов лід.
– Кав’ярня, гроші, борг. Все. – я намагалась бути впевненою, хоча відчувала, як паніка починає затоплювати мене.

Він поклав ключі в кишеню й оглянув кав’ярню, немов вимірюючи її вартість одним поглядом. Його вираз був незмінно холодний.

– Ну що ж, тоді поїхали в мій офіс. Обговоримо, як будемо розв’язувати цю ситуацію. – сказав він, не звертаючи на мене жодної уваги.

Ми сіли в його чорний автомобіль, і він мовчки поїхав, поки я боролась з власними думками, намагаючись не думати про те, що чекає попереду. Моє серце було розірване, але я знала, що зараз не час для слабкості.

В офісі Білова

Офіс Білова виглядав ще більш вражаюче, ніж я могла собі уявити. Меблі з темного дерева, дорогі картини на стінах і неймовірно розкішні кресла, в яких навіть я, з усією своєю рішучістю, почувала себе надто маленькою. Він вказав на стілець перед своїм столом і холодно сказав:

– Сідай.

Я сіла, спробувавши зберігати самоконтроль. Тепер мої шанси зберегти хоч щось були лише на цьому етапі.

– Я все ще не розумію, чому ви досі вважаєте, що можете вести зі мною будь-які переговори, – почав Білов, його голос був твердим і чітким. – Ви заборгували мені гроші, ви маєте вирішити це питання. І, щоб я був із вами чесним, я не маю наміру втратити ще й те, що є. Тому пропоную варіант.

Я затримала подих, чекаючи, що він скаже далі.

– Я дам вам ці 350 тисяч, – продовжив він, – але тільки якщо ви будете працювати на мене. Ваша нова роль – моя секретарка. Ви будете працювати на мене, виконувати всі мої вказівки і контролювати всю документацію. Це ваш єдиний шанс. Як я бачу, вам більше нічого не залишається.

Його слова не звучали як пропозиція, а як ультиматум. Тон був холодним, без найменшого співчуття. Мене майже затопила хвиля відчаю, але я змусила себе залишатися спокійною.

– Я розумію, – я відповіла, хоч у серці відчувала, що це просто знущання.

Але я не могла дозволити собі падати. Потрібно було прийняти умови, якщо я хотіла хоча б мати шанс врятувати свою кав’ярню. Білов, очевидно, був абсолютно впевнений у своїй перемозі.

– Ти маєш три дні на те, щоб прийняти це рішення. Якщо ні – прощайся з кав’ярнею назавжди, – він не дав мені жодного часу на роздуми, тільки кинув ці слова, і залишив мене з моїми думками.

Мої пальці стиснули край столу. Мені знову доведеться працювати під його контролем, але тепер це була не просто робота. Я була на дні. І якщо я не погоджусь – все буде втрачено.

Білов підвівся з місця і, не звернувши на мене більше уваги, пішов. Я залишилась одна в його офісі, відчуваючи, як мої сили поступово покидають мене.