Тея Найт - Кава зі смаком ненависті, Тея Найт

Наступного ранку, поки я збиралася в кав’ярню, телефон завібрував. Повідомлення від Білова. Відкривши його, я навіть не одразу зрозуміла, що читаю:

“Я не очікував такого від вас і мушу сказати, що дуже розчарований. Ігри закінчилися. Кав’ярню я забираю, а от як ви віддаватимете борг – справа ваша. Звільніть кав’ярню сьогодні до 14:00 самі або вам ще допоможуть.”

Я перечитала це разів три. Сенс вислизав. Може, він усе ще п’яний? Що це за “ігри”? Що значить – “забираю кав’ярню”?

Я спробувала відповісти:

“Добрий ранок. Вибачте, пане Білов, я не розумію, про що ви.”

Відповідь прийшла миттєво, ніби він тільки й чекав моєї реакції:

“Годі прикидатися. Цирк закінчено. Розпускайте акторів.”

Мене охопила тривога. Що відбувається? Я написала ще раз:

“Будь ласка, пане Білов, давайте зустрінемося і поговоримо.”

Відповідь не забарилася:

“Я біля ще поки що вашої кав’ярні. Чекаю вас тут.”

Я схопила сумку і вибігла з квартири. Думки крутилися в голові: податкова, труби… Ми з Каріною з’ясували, що труби хтось спеціально пошкодив. Тепер це – незрозумілі звинувачення. Чи може все це бути пов’язаним?

Зустріч біля кав’ярні

Під’їхавши до кав’ярні, я відразу побачила Білова. Він стояв, спершись на свій автомобіль, і дивився на мене, як хижак на здобич.Побачивши мені він пройшов до найближчого столика на терасі.

– Добрий день, – почала я, намагаючись приховати паніку в голосі.

– Сідайте, – його голос був холодним, немов лід.

Я сіла за столик біля кав’ярні. Вітер кинув у моє обличчя осіннє листя, але це було дрібницею на фоні того, як у мене стискалося серце.

– Що сталося? – наважилася я запитати.

Білов не відповів одразу. Він дивився на мене так, ніби оцінював, чи варта я взагалі пояснень. Нарешті він сказав, знизивши голос.
– Тобто те, що ви вчора обчистили мою квартиру – це нормально? Я правильно розумію?

Я завмерла.

– Що? – голос прозвучав занадто тихо.

– Сусіди бачили, як ви виносили з моєї квартири прикраси, гроші, документи.

Я відчула, як кров відступає від обличчя.

– Ви помиляєтеся! Я нічого не брала!

– Дійсно? – його голос капав отруйним сарказмом. – Учора ви самі поставили ціну за кав’ярню – 350 тисяч гривень. І вчора ж у мене з квартири зникла саме ця сума. Дивно, правда?

Я не знала, що відповісти. Мої думки металися від податкової до прорваних труб. Все це… як це пов’язано?

– Це не я, – сказала я майже шепотом.

– Ви зараз збираєте свої речі та залишаєте кав’ярню назавжди. І так, вам краще повернути документи й гроші. Це ваша остання можливість уникнути ще більших проблем.

– Пане Білов, будь ласка, послухайте… Спочатку була податкова…

– Мене це не цікавить! – він різко встав, і я відсахнулася від його раптової жестикуляції. Його обличчя спалахнуло гнівом. – У вас три години.

Із цими словами він розвернувся й пішов, не глянувши на мене більше жодного разу.

Я сиділа за столиком, не відчуваючи ні холоду, ні вітру, ні часу. В голові був лише хаос: податкова, труби, квартира Білова, крадіжка… Все пов’язано? Але як?

Здавалося, світ обвалився. Я дивилася на кав’ярню, яка була всім моїм життям. Що тепер? Куди йти? Як довести, що я невинна?

Мені хотілося плакати, кричати, просити допомоги. Але я просто сиділа й дивилася в нікуди.