Тея Найт - Кава зі смаком ненависті, Тея Найт

Ми з Каріною залишилися ночувати в кав’ярні. Ну, як ночувати – більше схоже на спроби навести порядок у суцільному хаосі.

Вода вже була перекрита, але підлога залишалася мокрою, меблі довелося пересувати, а деякі речі – сушити. Ми з Каріною порозкладали рушники, постелили газети, але робота не йшла. Ми обидві були виснажені.

Кілька клієнтів усе ж встигли постукати в двері зранку. Деякі навіть почали скандалити, мовляв, «чому у вас закрито?», «ми завжди тут п’ємо каву перед роботою». Я ледве стримувала себе, щоб не вигнати їх остаточно. Каріна спробувала заспокоїти незадоволених, але й у неї вистачило терпіння лише до одного із запитань:

– А що, без вашої кави зранку не обійтись? – сказала вона, і клієнт, незадоволено буркнувши, пішов.

До полудня ми нарешті навели відносний порядок. Кав’ярня виглядала краще, але залишалося ще багато роботи – щонайменше два дні доведеться тримати її закритою.

Я вже ледве стояла на ногах, коли телефон завібрував у кишені. Я витягла його і побачила повідомлення від Білова.

– Холчу обговорити декаї  деталі. Ви можете зарась до мене прихати? Адресса: Приміська 14, під’їз 10, кв. 24, 13 поверх. Домофон 32.

Очі відразу вихопили безліч помилок у тексті. Зазвичай Білов писав чітко і сухо, тому цей безлад у повідомленні збентежив мене. Але ще більше мене насторожила година – він написав о першій ночі.

– Що ж, Каріно, ти можеш іти додому, – сказала я, переводячи погляд із повідомлення на Каріну. – Дякую за допомогу.

– А ви?

– У мене справи.

Відпустивши її, я глянула на кав’ярню. Вона виглядала більш-менш нормально, але ще потребувала ремонту й часу, щоб повністю відновитися.

Я викликала таксі та вирушила до вказаної адреси.

Приїхавши до потрібного будинку, я набрала номер 32 на домофоні. Двері відкрилися миттєво, навіть без зайвих запитань. Ліфт відвіз мене на 13-й поверх, і я постукала в двері квартири №24.

Через кілька секунд двері відчинилися, і на порозі з’явився Захар Білов… у самих трусах.

– Прииіііііт, – протягнув він, тримаючись за дверну раму.

Я застигла на місці, не знаючи, що сказати.
 

– Ви… п’яні?
 

– А ти думала, я завжди такий серйозний? – усміхнувся він криво. Його волосся було розкуйовджене, очі трохи затуманені, а з квартири доносився слабкий запах алкоголю. – Знаєш, от чого всі жінки такі стерви, га?

– Що ви маєте на увазі? – мій голос був обережний, навіть трохи наляканий.

– Забий, – махнув він рукою. – Заходь.

Я невпевнено переступила поріг і роззулася. Квартира Захара була просторою та стильною. Відразу кидалася в очі сучасна архітектура – бетонні стіни, великі вікна від підлоги до стелі, через які відкривався приголомшливий вид на нічне місто.

У вітальні стояв величезний диван кольору темного графіту, перед ним – скляний журнальний столик, заставлений пляшками вина та незрозумілими документами. По всій квартирі були розставлені невеликі деталі: статуетки, книги, навіть мініатюрний глобус із підсвіткою.

Я сіла на диван навпроти нього. Він плюхнувся в крісло, підняв келих і сказав:

– Ну що, поговоримо про кав’ярню?

Розмова тривала дві години. Вона була холодною, діловою. Захар постійно перебивав мене, ставив під сумнів мої аргументи й не приховував скепсису.

– Знаєте, Алісо, я взагалі не розумію, чому повинен витрачати такі гроші на вашу маленьку кав’ярню. Це не бізнес, а… хобі.

– Це не хобі! – відрізала я. – У неї є душа.

– Душа? – він саркастично засміявся. – У бізнесу немає душі. Є тільки прибуток або збитки.
 

Я відчувала, що він уже починає засинати. Його відповіді ставали коротшими, а погляд – розсіяним. Коли він зовсім занурився в крісло, я підвела його і сказала:

– Давайте, допоможу вам дістатися до ліжка.

Його спальня була напрочуд затишною. У центрі стояло величезне ліжко з темним узголів’ям, прикрашеним м’яким велюром. На одній із стін висіла картина в теплих тонах, а підлогу прикривав пухнастий килим. З вікна було видно зоряне небо, а в кутку світилася лампа з м’яким теплим світлом.

Я допомогла Захару лягти, і він одразу ж заснув. На мить я зупинилася, дивлячись на нього. У сплячому стані він здавався майже… людяним.

Але довго затримуватися я не могла. Тихенько вийшла з кімнати, зачинила двері й залишила квартиру.

Ніч була тиха, але всередині мене все ще вирувала буря.