Олеся Лис - Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис

4.2

Завмираю як злякана миша. Лиш серце пускається вскач.

Звідки він взнав? Потилицею бачить? 

― Чого завмерла? ― гмикає з несподіваною насмішкою. Навіть не повертається. ― Твоє відображення чудово видно у шибці. Іди сюди!

Так і хочеться ляснути себе по лобі. Ідіотка! Яка ж я ідіотка! Цікаво, як давно він спостерігає за моїми шпигунськими іграми? Й потішається з цього.

Від сорому обливає жаром від маківки й до п’ят.

Мені не залишається нічого іншого, як підкоритися наказу і переступити поріг кухні. Далі ховатись немає сенсу.

Влаштовуюсь навпроти за столом. Підіймаю погляд. 

― Ти казав, що ненавидиш відьом! ― Докірливо хмурюся. ― А сам теж виявляється… ем… відьма!

Гнат пирхає в чашку, так що краплі солодкого чаю розлітаються бризками й осідають цятками на скатертині.

― Я не відьма, неук! ― від гріха подалі відсуває напій. ― Я чаклун!

Насуплююсь. Яка мені різниця! Насправді фіолетово. Хоч сам Дамблдор.

― Чому це я неук? ― обурююсь. ― Якщо хочеш знати, у мене айк'ю сто тридцять п'ять! 

― Та хоч усі двісті, ― хмикає. ― Неук все одно. Нічого не знаєш про цей світ, чаклуна обізвала відьмою, про те, що Данко відьмак, не допетрала, дала потойбічній сутності собі мізки запудрити й заволодіти власним тілом. Тобі що у дитинстві казки на ніч не читали? Там же чорним по білому написано, що нічого просто так не дається, за все треба платити.

Насуплююсь. Гнат правий, і це дратує мене ще більше. Як і він. Такий весь навчений життям, всезнаючий, безпомильний. Ідеальний! Та ну його! 

― Ти так кажеш, ніби я уроки прогулювала чи вперто не хотіла вчитися, ― похмуро воджу пальцем по візерунках скатертини, підбираю слова, щоб відповісти. ― А хто мені мав би все це розповісти? ― підіймаю погляд. ― У школі, якщо хочеш знати, немає дисциплін під назвою “Відьмаки, чаклуни та середовище їх проживання”, “Відьма, введення у професію” та “Як сказати “Ні” своєму відображенню”... 

Єхидничаю, немилосердно нариваючись на гнів. Зараз викине мене в одній футболці надвір і поминай, як звали. Про те, що хвилин десять тому я сама поривалася втекти туди ж, вже забуваю. Це був хвилинний порив, зараз я розумію, що якби Гнат допомагав Лжеінзі, то навряд чи кинувся б мене рятувати. Навпаки, ще б притопив.

― А в дитинстві я замість казок наукову фантастику читала, ― додаю ні з того ні з сього, наче виправдовуюсь. Сумнівне таке виправдання. Та й навіщо, власне?

― Гаразд, Інго, це все можна виправити, ― несподівано заспокоюється. Розуміє, що переборщив з наїздами. ― Навчишся. У нас є добрі наставники, які тобі допоможуть.

– У нас це де? 

Нецікаво сердитись на того, хто не відповідає тобі взаємністю.

― У нас це у “Вікнах”, ― незворушно повідомляє, наче я маю знати, що таке ці його “вікна”, і наливає мені чай, підсовуючи кухоль. ― Завтра туди й поїдемо. Будь готова.

Мовчки киваю. Сьорбаю чай, втягую ротом прохолодне повітря, гарячий напій трохи обпікає губу. 

Наставники, мабуть, круто. Сподіваюсь, вони допоможуть не боятись кожного дзеркала та відчеплять від мене Лжеінгу. Самій мені не впоратись. 

А як все владнається, я повернусь до звичного життя, до буденного існування, до пар та навчання. А чари, відьми й чаклуни залишаться неясним спогадом. На щастя. Й існуватимуть тільки у фільмах та книжках. Все стане на свої місця.

Чай допиваємо все в тій же гнітючій мовчанці. Поступово починає охоплювати відчуття незрозумілого заціпеніння та сонливості.

Широко позіхаю, ловлю на собі уважний погляд.

― Йди спати, Інго. Маємо ще кілька годин для відпочинку.

― А ти? ― несподівано переймаюсь. Здається, Гнат сьогодні взагалі не лягав. 

― А я маю ще справи…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍