Ренсом Ріггз - Карта днів

— Цього ранку в нас pain perdu,[3] картопля á la royal,[4] viennoiserie[5] з французької кухні та вівсяна каша з карамелізованими фруктами!

— Горацію, ти перевершив себе, — заявила Бронвін із уже напханим ротом.

Отже, тарілки було наповнено, а хвалу воздано. Я їв із таким завзяттям, що минуло аж кілька хвилин, перш ніж мені спало на думку спитати, звідкіль узялися всі ці припаси.

— Ну-у, може, вони випали, а може, й не випали, із полиць одного маркета, що тут далі по дорозі, — відповів Мілард.

Я припинив жувати.

— Ти вкрав це все?

— Міларде! — обурилася пані Сапсан. — А що якби тебе схопили?

— Неможливо, я злодій-спец, — заперечив він. — Це моє третє та найбільш вражаюче вміння, після мого надзвичайного інтелекту й майже ідеальної пам’яті.

— Але тепер у магазинах є камери, — зауважив я. — Якби тебе засікли на відео, це було б великою проблемою.

— О, — озвався Мілард. Здавалося, що його раптово зачарував вигляд карамелізованого шматочка персика на кінці його виделки.

— Дуже вражаюча крадіжка, — сказав Єнох. — Нагадай, а яким було твоє перше та найбільш вражаюче вміння?

Пані Сапсан поклала своє столове срібло на стіл та клацнула пальцями.

— Гаразд, діти. Ми додаємо крадіжку у звичайних до списку «Не можна робити».

Усі жалібно застогнали.

— Я цілком серйозно! — підвищила голос пані Сапсан. — Якби до нас навідалась поліція, це не було б якоюсь маленькою незручністю.

Єнох театрально впав на стілець:

— Цей час такий утомливий. Пам’ятаєте, як легко було розбиратися з такими речами в нашій петлі? — Він провів лінію по горлу. — Чик! І: бувай, клопітний звичайний!

— Ми більше не на Кернгольмі, — зауважила пані Сапсан, — і це не гра «Здійсни наліт на село». Те, що ви зробите тут, матиме реальні та незворотні наслідки.

— Я лише приколовся, — буркнув Єнох.

— Не приколовся, — прошипіла Бронвін.

Пані Сапсан підняла руку, вимагаючи тиші.

— Яке нове правило?

— Не можна красти, — хором та без ентузіазму проказали діти.

— І?

Минуло кілька секунд. Директорка спохмурніла.

— Не можна вбивати звичайних? — ризикнула озватися Олівія.

— Правильно. Не вбивати нікого в цьому часі.

— А що як вони дійсно дратують? — запитав Г’ю.

— Неважливо. Вам не можна їх убивати.

— Без дозволу від вас, — уточнила Клер.

— Ні, Клер! — різко відрубала пані Сапсан. — Не вбивати ніяк!

— Ну гаразд, — погодилась Клер.

Можливо, цю розмову можна було б назвати цинічною, якби я не знав цих людей так добре. А втім, вона безперечно вказувала на те, як багато мої друзі мали ще дізнатися про життя в моєму часі. До речі, щодо дізнатися…

— А коли ми вже почнемо уроки нормалізації? — запитав я.

— Як щодо сьогодні? — з ентузіазмом запитала Емма.

— Просто зараз! — вигукнула Бронвін.

— І з чого ж мені почати? Про що ви хочете дізнатися?

— Чому б тобі не розповісти нам про останні десь років сімдесят п’ять? — запропонував Мілард. — Історія, політика, музика, поп-культура, недавні досягнення в науці і техніці…

— Я чомусь думав, що вам насамперед треба навчитися розмовляти не як у 1940-му та правильно переходити вулицю, щоб вас не задавило.

— Гадаю, це теж важливо, — погодився Мілард.

— А я просто хочу вийти на вулицю, — заявила Бронвін. — Ми тут уже з учора, а все, що ми досі зробили, це помісили гній ногами в якомусь смердючому болоті та покаталися ввечері на автобусі.

— Так! — підтримала Олівія. — А я хочу побачити якесь велике американське місто. І муніципальний аеропорт. І олівцеву фабрику! Я прочитала захопливу книжку про олівцеві фабрики…

— Авжеж, зараз, — відказала пані Сапсан. — Сьогодні ми не збираємося споряджати ніяких грандіозних експедицій, тож просто викиньте це з голови. Перед тим як бігати, слід навчитися ходити, а, зважаючи на наші обмежені транспортні можливості, наразі прогулянка — майже те, що треба. Пане Портман, чи є десь тут якесь малолюдне місце, де б ми могли походити, і щоб якомога ближче звідси? Я не хочу, щоб без крайньої на те потреби діти почали контактувати зі звичайними, перш ніж набудуть якогось досвіду.

— Тут є пляж, — відповів я. — Улітку він казково пустельний.

— Відмінно, — сказала пані Сапсан та відправила дітей, щоб вони підготувались. — Я хочу бачити засоби захисту від сонця! — гукнула вона їм услід. — Капелюхи! Парасольки!

Я також збирався вже піти підготуватись, аж раптом згадав дещо вкрай важливе.

— То що ми вирішуємо з моєю сім’єю? — спитав я її.

— Із тією дозою пилу, що вони отримали, вони спатимуть до другої половини дня, — відповіла вона. — Та про всяк випадок ми залишимо тут когось за ними наглянути.

— Окей, а що потім?

— Ти хочеш сказати, після того як вони прокинуться?

— Так. Як повинен я пояснити… чи ви?

Вона усміхнулася:

— Це, пане Портман, вирішувати тільки вам. Але, якщо бажаєте, ми можемо обговорити все під час прогулянки.

* * *

Заради підхожого для пляжу одягу, оскільки вони такого не мали, я дозволив моїм друзям здійснити наліт на шафи, і коли за кілька хвилин вони повернулися, то в сучасному прикиді мали вельми незвичайний вигляд. Для Олівії та Клер не підійшло нічого, тому вони до власного одягу додали лише крислаті м’які капелюшки від сонця та темні окуляри, що зробило їх схожими на знаменитостей, котрі намагаються сховатися від папараці.

На Мілардові не було нічого, крім величезної кількості сонцезахисного крему на обличчі та на плечах, від чого той став подібним до якоїсь невиразної ходячої брудної плями. На Бронвін був квітчастий топ та безформні лляні штани, Єнох натягнув на себе купальні шорти та стару футболку, а Горацій, у синій сорочці-поло та чінозах[6] кольору хакі, з акуратно підкоченими штанинами, виглядав цілком консервативно. Єдиний, хто не змінився, це був — як і доти, похмурий та пригнічений, — Г’ю, котрий сам зголосився залишитись і наглянути за моїми батьками. Я передав йому телефон мого дядька, вивів на екран номер свого мобільника та показав, як мені подзвонити, коли вони почнуть прокидатися.

А потім до кімнати зайшла пані Сапсан,