Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

Вона протягнула долоню, для укладання парі, Сергій потиснув і сказав:

– Перш ніж Катя переб’є, думаю справедливо буде збільшити перегляд до п’яти тисяч.

– Катя перебивай, – сказала Сніжана Петрівна, а потім вже до Сергія: – Не тобі не мені. Три тисячі.

На цих словах Катя ребром долоні засвідчила свою секундантську участь.

***

Сергій милувався рідкими осінніми листками, що с кожним порухом вітру намагались відірватись від знесиленого гілля, наче дорослі діти, що хочуть покинути домівку, та чомусь в останню мить перетворюють крапку на кому.

Минув лише рік як він познайомився з Катею, а відчуття наче вони прожили ціле життя. Минулі місяці були наповнені справжнім життям і справжнім щастям. Сергій стояв біля вікна спальні, чув як дихає Катя, відчував як господарює на кухні мати.

Останнім часом щось змінилось. Щось, чого не побачиш і не почуєш, щось, чого і не існує в матеріальному світі, та воно відчувається, воно важливе, воно хвилює.

Після того, як Сніжана Петрівна виграла спір, Сергій зітхнув з полегшенням. Він не хотів, щоб мати засмучувалась, і дорікав собі що втягнувся в цю дурну витівку. Та вийшло все на краще. Підписники дякували за оригінальний та чудовий рецепт. І хоч повноцінного відео зробити не вдалось, та слайдшоу зі світлин під затишний голос Сніжани Петрівни набрало таки необхідну кількість «лайків». Їй дякували жінки за напій, що тонізує. Чоловіки зізнавались, що з похмілля «Бодрун» - таку назву придумала Катя - просто незамінний, і чи то жартома, чи  серйозно радили запустити свою лінію цього напою.

Довелось виконати всі забаганки задоволеної та натхненної матері по ремонту та обладнанні кухні в студію кулінарного блогу. Кількість підписників кулінарного ютубу росла. Назву «ПроДоСмаКо», як і концепцію - просто, доступно, смачно і корисно - придумала Катя, і як підозрював Сергій, оплатила рекламу.

На СТО до нього записувались в чергу, таксував він вже на своїй машині, що викупив у служби таксі й тепер просто віддавав символічний відсоток з кожного виклику.

Катя після лекцій працювала в будинку людей похилого віку, майже задарма. Для душі. Їй подобалось доглядати стареньких, які її обожнювали. Та грошей, що заробляв Сергій, а останнім часом і Сніжана Петрівна - коштом реклами - вистачало. І Сергій все частіше думав, як йому підійти до сусіда з пропозицією викупу його квартири. Було б непогано об’єднати дві квартири в одну. Так і поруч з матір’ю, і водночас окремо. Та поки що не міг наважитись.

Найкращим варіантом, звісно було переконати Катю поспілкуватись з сусідом. Та вона поки ні сном ні духом, про задум Сергія не знала. Вона взагалі останнім часом наче і не помічала його. Довго затримувалась біля дзеркала, наче сподівалась щось там розгледіти, а потім швидко відходила. Кілька разів Сергій помічав, як вона нерухомо спостерігає за вогником газової плити. Коханням займалась механічно, без світла, без поглядів, без вогника.

Щоправда, цієї ночі, кохалась пристрасно, ненаситне, наче перед розлукою. Міцно обіймала до хрускоту в хребцях, швидко й жадібно цілувала всього, боячись пропустити бодай цяточку, а на межі пристрасті навіть укусила його за плече. Потім відвернулась і схлипувала.

– Катю, прокидайся, – сказав Сергій і зазирнув в дзеркало, намагаючись зрозуміти, що дружина там щодня шукає.

Та там не було нічого незвичного. На нього дивився міцний чоловік, з борідкою та чубчиком, що звисав над спокійними очима з впевненим поглядом. Чоловік із дзеркала випромінював стабільність, викликав повагу.

– Я не сплю. А ти що біля дзеркала забув? – сонно відповіла Катя.

– Кохана вже час. Снідаємо і поїхали, бо мені сьогодні причандали жеребцю налаштувати треба…

– Кажи по-людськи, – перебила його Катя.

– Мустанг, автомобіль такий, там треба коробку передач перебрати до вечора.

– Ааа.

– А ввечері в мене замовлення відвести людей до аеропорту. Це надовго, я не зможу тебе забрати з роботи.

– Вже? – Катя зрозуміла, що питання не зовсім доречне і виправилась: – Авжеж. Я розумію, просто не думала, що сьогодні… доведеться самій.

– Хочеш я хлопців з таксі попрошу, щоб тебе підвезли додому?

– Ні-ні, не треба. Навіщо ще когось? Тобто, я на останній тролейбус встигну. Все гаразд, їдь. Я сама. Любий.

Сергій користуючись, що на зупинці громадського транспорту нікого не було зупинився там. Поліції ніде не видно, а він лиш на секундочку. Та Катя, чомусь не поспішала. Вийшла з машини та стояла тримаючись за двері. Сергій вже хотів підігнати її, коли вона поглянула на нього, посміхнулась і пішла.

Зображення, що зберігає пам’ять на відміну від тих, що зберігаються в альбомі, мають властивість змінюватись. Одні риси стираються, інші з’являються. А ще світлини спогадів набувають характеру, властивостей. Цю посмішку Каті, Сергій згодом вважатиме сумною, прощальною.

Та зараз він навіть не посміхнувся у відповідь. Роздратовано рушив з місця, бо на нього вже чекали власники хворих автомобілів. Потім поїздка в аеропорт - замовлення вигідне, клієнт щедрий.

З аеропорту Сергій повертався пізно вночі. Годинник висвітлював три двійки, коли задзвонив смартфон. На екрані чотири букви КАТЯ, на фоні її фотографія. Сергій на мить пригадав, як зробив цей знімок. Це було в літньому лісі. Він вже зморений, хотів присісти, а вона тягне його за ліву руку. Обернулась і він її сфотографував. В кадрі його долоня, її рука й обернене обличчя з широко розкритими наче здивованими очима.