Джон П. Стрелекі - Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі

Того дня, побачивши це юрмише нещасливих людей, я заприсягся, що не буду таким. Моє життя буде інакше.

Джессіка кивнула.

— То ви зробили його інакшим?

Я заперечно похитав головою.

— Та ні. Це я й усвідомив того вечора, коли мені зателефонували щодо дідуся. Колись я хотів чинити інакше. Заприсягся чинити інакше. Однак насправді за п’ять років до мене дійшло, що моє життя не дуже відрізняється від їхнього.

— То що ви зробили?

— Вирішив рушити в поїздку, щоб ненадовго відволіктися від цього. У першу ніч завдяки низці дуже незвичайних подій я безнадійно заблукав. І натрапив на малесеньке кафе з доброю їжею, привітними людьми й дуже незвичайними запитаннями в меню.

— Ви знайшли цей заклад, — відповіла Джессіка.

— Ага.

— І що?

— Я провів у кафе всю ніч. Просто розмовляючи з людьми. Майком, Кейсі, ще однією жінкою, яка там була… Слухав їхні історії. Поділився власною історією й розповів про те, що переживав.

— А хіба не дивно, що ви розмовляли про таке з незнайомцями?

Я знизав плечима.

— Так, дивно… ні… можливо… На тому етапі мене вже не задовольняла нормальність. Так я став відкритим для того, для чого за інших обставин, мабуть, не був би відкритий.

Я всміхнувся.

— Тепер я постійно розмовляю з незнайомцями. Спробувавши так робити, усвідомлюєш що це не дивно.

Джессіка кивнула.

— Що було далі?

— Та ніч у кафе змінила моє життя. Я дізнався те, чого ще ніколи не усвідомлював. Побачив світ таким, яким не бачив його ніколи. Познайомився з життям, яке було більш ніж просто нормальне. І вирішив жити ним.

— І ви жили ним?

Я кивнув.

— Так.

Розділ 22

Майк надкусив грінку й кивнув на патіо.

— Здається, Джон і Джессіка непогано ладнають.

Емма ковтнула трохи соку.

— Джон веселий. І милий.

Кейсі погладила її по волоссю.

— Джессіка теж мила.

— Чому вона раніше плакала?

— Розучилася гратись, — відповіла Кейсі.

-Може, ти навчила б її знову, — сказав Майк Еммі. — Ти справді добре граєшся.

— Гаразд. У що вона полюбляє гратися?

— Точно не знаю, — відповіла Кейсі. — І не думаю, що Джессіка сама знає. Щоправда, вона згадувала, що колись любила гойдатися.

— Може, нам удасться відвести її до гойдалок біля лагуни. Там неймовірні гойдалки. Їх можна навіть закручувати й розкручувати, щоб дуже швидко гойдатися.

Майк усміхнувся.

— Чудова ідея. Думаю, Джессіці сподобається.

— Ми можемо піти зараз?

— Може, спершу доїси сніданок? А тоді ви з Кейсі її відведете. Я залишуся тут із Джоном і допоможу прибрати на кухні.

— Гаразд.

Емма ще кілька разів надкусила панкейк.

— Тату, у мене є запитання.

— Яке?

— Як можна розучитися гратись?

Майк знову всміхнувся. Він безупинно чудувався тому, як малі діти можуть усе осмислювати. Питають, слухають, думають. А тоді, якщо чогось не розуміють, питають знову, доки не починають розуміти повністю.

— Гадаю, Джессіці в дитинстві не дуже добре жилося в сім’ї, — сказала Кейсі. — У неї не було такої людини, як твій тато, — того, хто навчив би її радості від ігор.

Емма ненадовго замислилася.

— Сумно.

— Так, — відповіла Кейсі.

— Як гадаєш, вона зможе навчитися знову? — спитала Емма.

Кейсі всміхнулася.

— Думаю, так. Приблизно так можна забути про іграшку, яка лежить у тебе під ліжком, і довго з нею не гратися. Урешті-решт, ти взагалі забуваєш, що вона там. Однак коли знаходиш іграшку й знову починаєш із нею бавитися, усе повертається до тебе. Ти згадуєш, яка цікава ця іграшка.

— Якось таке було з моїм м’яким дельфіном, — радісно повідомила Емма. — Його звати Дельфі. Я його загубила й повсюди шукала, та не могла знайти. Мені було дуже сумно. А тоді я забула про нього, доки ми не почали пересувати все, щоб пофарбувати мою кімнату. Виявляється, увесь цей час Дельфі ховався за тумбочкою! Тож тепер я знову багато з ним граюся.

Кейсі всміхнулася.

— Тут усе дуже схоже. Може, якщо ти відведеш Джессіку до гойдалок, вона почне згадувати, як весело гратися.

— Ага, з Дельфі це спрацювало! — радо сказала Емма.

Розділ 23

Ми з Джессікою досі розмовляли. Вона надпила з чашки.

— І як воно?

— Що — воно?

— Вибрати інше життя.

Я всміхнувся.

— Дуже раджу спробувати. Особливо якщо життя просто нормальне й хотілося б, щоб воно було чимось більшим.

Джессіка всміхнулася й собі.

— Як гадаєте, чому ви знову тут? — запитала вона. — Чому саме зараз? Ви ж з усім розібралися, так? Ви більш ніж у нормі.

Я кивнув.

— Моє нинішнє життя однозначно краще, ніж нормальне. — Я знизав плечима. — Не знаю напевне, чому я тут цього разу. Може, щоб навчитися ще чогось? А може, поділитися вже вивченим? Точно не знаю.

— Чим ви можете поділитися зі мною?

Я всміхнувся.

— А що ви хочете знати?

Джессіка трохи нахилилася вперед.

— Кейсі недавно, можна сказати, сколихнула мій світ.

— Я бачив, що у вас вибухнули емоції. Що сталося?

Джессіка пояснила, про що розмовляли вони з Кейсі. Згадала й про ідею майданчика.

— Не знаю, чому це її пояснення так на мене вплинуло, — зізналася Джессіка.

— Напевно, тому, що воно стосується вашого життя.

Я помітив, як на обличчі Джессіки відбився смуток.

— Назвіть щось із того, чого навчилися, відколи побували тут минулого разу, — попросила вона.

Я засміявся.

— Щось одне — і все?

— Почніть із чогось одного.

Я замислився на хвилинку.

— Як щодо ще однієї історії про потяг?

Джессіка всміхнулася.

Добре, хай буде ще одна історія про потяг.

— Покинувши кафе вперше, я усвідомив, що не хочу далі жити так, як раніше. А ще я не знав, як хочу жити.

Я опустив погляд на меню.

— У моєму тодішньому меню деякі запитання були не такі, як тут. Припускаю, що запитання у всіх різні.

Джессіка кивнула.

— Кейсі вже казала щось таке сьогодні. Я не знала, що вона має на увазі.

— А я знаю, — сказав я. — Мабуть, це нелогічно з тисячі звичних причин, але просто дозвольте так припустити. У моєму меню першим запитанням було: «Чому ви тут?»

— Таке запитання є й у моєму меню, — зауважила Джессіка. — Я достеменно не знала, що воно означає.

— І я теж, коли вперше прийшов у це кафе. З часом стало зрозуміло. Воно не про те, чому ви в цьому кафе чи на Гаваях… Ідеться ось про що: чому ви існуєте? Чому ви живете? Яка ваша МІ, тобто мета існування?

Джессіка відкинулася на спинку стільця.

— А я думала, запитання про майданчик дивне.

Атож. Ну, насправді, коли його осмислити, воно перестає бути аж таким дивним. Тому що, як я усвідомив, якщо ставити собі не запитання — «Чому я тут?», відповідь на нього