Джон П. Стрелекі - Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі

Я кивнув.

— Так, знаю. Я знав, як це робити. Але як приготувати сам омлет, не знав.

— То нічого.

Подумки я полегшено зітхнув, радіючи, що вона не розчарована.

— Тобі просто потрібен «Хто», — сказала Емма.

— Що?

Вона захихотіла.

— Та ні. Хто!

Я виклав панкейки на тарілку, а Емма поклала на них фрукти, які я порізав раніше.

— Якщо не вмієш щось робити, просто знайди людину, яка вміє. А відтак попроси в неї допомоги. Тоді вона покаже тобі, як це робиться, і ти цього навчишся. Це суперлегко. Саме так я навчилася майже всього, що вмію.

Я всміхнувся. Кому, як не семирічній дитині, руйнувати один із найбільших бар’єрів, що відділяє безліч людей від простої речі, яку можна пояснити за кілька секунд?

— Хто тебе цього навчив? — запитав я.

— Тато.

— Він хороший Хто?

Емма завзято закивала.

— Ага. Багато чого знає. Це він навчив мене кататися на серфі.

— А й справді. Що з того, що ти дізналася про серфінг, найважливіше?

Емма стала у трішки пафосну позу, уперши одну руку в бік.

— Не полізши у воду, нізащо не навчишся кататись.

Я засміявся.

— Не сумніваюся, що це правда.

Тут до нас зайшов Майк.

— Як там сніданок?

— Тату, Джонові потрібен Хто. Можеш показати йому, як готувати омлет?

Я всміхнувся.

— Емма саме вчила мене знаходити «Кого», коли я не знаю «Як».

— О, вона чудово це вміє.

Майк узяв сковорідку з довгою ручкою.

— Гаразд, суперлегко…

Поки Майк пояснював мені тонкощі приготування омлету, на кухню зайшла Кейсі.

Вона поплескала Майка по плечу й сказала:

— А тут смачно пахне.

— Ми приготували панкейки та грінки, а ще тато вчить Джона готувати омлет, — відповіла Емма.

Кейсі поставила в раковину тарілки, які тримала в руках.

— Як там Джессіка? — запитав я.

— Здається, їй було б не зайве провести кілька хвилин із тобою, — відповіла Кейсі.

Я глянув на неї через плече:

— Справді? Ви ж наче досить енергійно розмовляли.

— Так. А тепер їй, на мою думку; потрібно почути твою історію.

— Уперед, — скомандував Майк. — Я закінчу. Усе одно омлет майже готовий.

— Гаразд, — дещо вагаючись, відповів я. Насправді я не був певен щодо цього. Раніше я просто послухався б чуття, негайно вийшов би й поговорив би із Джессікою. Однак тепер у мене не було жодних раптових осяянь.

— Будуть, коли ти туди прийдеш, — сказала Кейсі й кинула мені рушничок. Я витер руки й повернув його Кейсі.

— Еммо, ми можемо договорити про серфінг трішки пізніше? — спитав я. — Був би дуже радий почути, що ще ти про нього дізналася.

Вона підвела на мене погляд, а тоді занесла над панкейками маленьку мисочку із сиропом.

— Сиропний вулкан! — вигукнула Емма й спорожнила миску.

Я всміхнувся.

— Вважатиму це згодою нпа розмову про серфінг.

Емма всміхнулася у відповідь.

— Гаразд.

Розділ 21

Я вийшов туди, де сиділа Джессіка. Вона пильно дивилася на океан.

— Як минув сніданок?

Вона плакала, тож тепер терла лице рукою.

Я кивнув.

— Не зовсім звичайне кафе, еге ж?

Джессіка поглянула на мене й усміхнулася, знову витираючи рукою щоку.

— Це точно.

— Ви в нормі?

Вона знову поглянула на океан.

— Гадаю, що так.

— Можна я сяду?

— Будь ласка, — відповіла Джессіка й показала на стілець навпроти себе.

Я плавно опустився на нього.

— Що це за місце? — спитала вона за мить, а тоді позирнула на кафе.

— Це дивний, незвичайний маленький заклад, який, імовірно, змінить ваше життя назавжди.

— О, то це все пояснює, — відказала вона і всміхнулася.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки.

— Хто ви? — запитала Джессіка.

— Тобто?

— Хто ви такий? Кейсі згадувала, що Майк — власник цього закладу. Емма сказала, що він зазвичай ще й готує. То хто ви? Ви справді тут працюєте?

Я всміхнувся.

— Ну… Сьогодні — так.

Джессіка спантеличено поглянула на мене.

— Вам як розказати — довго чи коротко? — спитав я.

— Може, почнете? — відповіла вона. — А тоді я проситиму розповісти про щось докладніше, якщо буде треба.

— Можна й так.

Я ненадовго замислився. З чого почати? З яких далеких подій?

— Років із десять тому я відвідав це місце, — заговорив я. — Тобто кафе.

Не став казати Джессіці, що воно було геть в іншому місці й чомусь відтворене тут, на Гаваях, до найменших подробиць. І водночас не постаріло ні на день. Не варто було ускладнювати все ще більше.

— Тоді я ніяк не міг розібратися із життям.

— Тобто? Ви були нещасливі?

— Не те щоб нещасливий. Просто не був щасливий. Я, здавалося, застряг на позначці «нормально». Робота в мене була нормальна, заняття поза роботою — нормальні, стосунки — нормальні. І якийсь внутрішній голос торочив мені, що життя має бути більше ніж просто нормальним. А тоді сталася низка подій, які по-справжньому змусили мене замислитися.

Джессіка поглянула на мене.

— Що сталося?

— Якось увечері я сидів у своїй квартирі, і мені зателефонували рідні. Сказали, що щойно помер мій дідусь, якому було вісімдесят два.

— Співчуваю.

— Дякую. Це було вже давно. Та от біда: я ж узагалі був не дуже близький до нього. Наша сім я жила далеко від моїх бабусь і дідусів, тому я, хоч він і був мені дідусем, не знав його по-справжньому добре. Однак його відхід із життя чомусь мене вразив. Завершивши той дзвінок, я замислився про своє життя й подумав: «Якщо житиму так далі, йтиму цим шляхом…»

— То чи буду я щасливий у вісімдесят два роки? — закінчила Джессіка.

Я кивнув.

— Саме так. І відповідь була негативна. Я не буду щасливий. Я просто буду в нормі. Зрозумівши, що відповідь негативна, я чомусь згадав одну подію, що трапилася років за п’ять до того. Тоді я щойно закінчив університет і намагався ввійти до «реального світу» роботи. Мене запросили на співбесіду. Йшлося про роботу в компанії в діловому центрі великого міста неподалік від місця, де я жив. Тож я причепурився, вдягнув костюм, краватку, накрохмалену сорочку і взувся в незручне взуття. Потім узяв новісіньку сумку для ноутбука й сів у потяг, що прямував до міста. Я ще ніколи не їздив потягом і, вийшовши з нього, ненароком звернув не туди. От тільки виявилося, що звернув я саме туди, куди потрібно.

— Як це? — запитала Джессіка.

— Звернувши не туди, я став і побачив купу людей, які виходили з вагонів і прямували до виходу. Тисячі людей, і всі йшли на роботу. Старі, середнього віку, дехто лише на кілька років старший за мене. І я, глипаючи на цю юрбу чоловіків і жінок, дещо помітив.

— Що саме?

— Ніхто з них не всміхався. Ніхто.

Джессіка кивнула.

—