Джон П. Стрелекі - Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі

гойдалки, але не перекладини… Вони просто це знають. На їхню думку, якщо щось подобається, це цілком логічно робити. Якщо щось не подобається, цього не треба робити.

— Якби ж вони знали правду і як це змінюється, — сказала Джессіка.

— Ну, у цьому й притичина, — вела далі Кейсі. — Може, вони й знають правду. Тільки змінюємося саме ми.

Джессіка підвела погляд. Її щось зачепило. Вона обійняла себе руками й трохи ними потрусила.

— Що таке? — спитала Кейсі.

— Ой, нічого. Вибачте. Просто…

— Що?

— Ну, коли ви сказали, що вони, може, знають правду, а змінюємося саме ми… Мене раптом почало морозити. То пусте… справді.

— А може, це дуже важливо, — тихо сказала Кейсі. — Може, це ви говорите до себе. Кажете: «Слухай, ми щойно усвідомили дещо дуже важливе».

Джессіка не відповіла.

— У дитинстві ми знаємо, що нам подобається, — вела Кейсі далі. — Знаємо, які частини майданчика нас захоплюють. Стараємося щодня якнайдовше перебувати саме там.

— А що стається потім?

— Залежить від дитини. Дехто залишає майданчик відчиненим. З віком людина здатна змінювати розваги на ньому. Однак ніколи не забуває, що може провести життя граючись.

— А інші люди?

— До категорії «інших» належить переважна більшість людей.

— Що стається з ними?

— Ну, знов-таки, у всіх різні шляхи. Хтось дозволяє іншим казати, що йому вже не можна гратися. Чи що йому потрібно вирости. Його світ стає світом «мусиш», «потрібно», «не можеш», «не маєш», «повинен» і безлічі інших слів, які обмежують. Часом він навіть починає вживати ці слова сам.

— А що стається з майданчиком такої людини?

— З плином часу його використовують дедалі менше. Майданчик заростає бур’янами. На ньому виростає висока трава. Розваги починають губитися. У деяких випадках його обносять стінами.

— Стінами?

— Атож. «Я надто старий». «Я недостатньо хороший». «Я недостатньо розумний». «У мене замало часу…» Усе це — стіни, які стають між людиною та її майданчиком. І є ще десятки таких самих стін. З плином часу заростати починають навіть стіни. На них з’являються рослини, видираються лози. Стіни заростають так сильно, що люди навіть не пам’ятають про їхнє існування, не кажучи про майданчики за ними.

Кейсі поглянула на Джессіку.

— А часом люди замикають майданчики на замок.

Джессіка відвела погляд.

— Часом їм хочеться втекти від минулого якнайдалі. Біль від спогадів про те, що в них був майданчик і були мрії… дуже дошкульний. Тож вони не просто мурують стіни довкола своїх майданчиків, а й приходять до воріт і вішають на них великі замки. «Годі, — кажуть вони. — Більше ніколи не віритиму. Більше ніколи не дозволю собі гратися».

— Що стається з цими людьми? — пошепки запитала Джессіка, стримуючи сльози.

— Інколи вони озлоблюються. їх гризе гнів, розчарування, напруження від того, що вони хочуть, але не дозволяють собі вірити. Це стає отрутою, з якою вони мають справу щодня. Такі люди відгороджуються від світу, бо більше не хочуть зазнавати болю. Однак, зрештою, вони просто завдають шкоди собі.

Джессіка розридалася, знизавши плечима.

— Я вже не знаю, що робити, — сказала вона.

Тепер усі умовності зникли. Одяг, образ, автівка… Зовнішні атрибути, що приховували внутрішній біль, утратили значущість.

— Я вже давно повісила замок на ворота свого майданчика. І заприсяглася, що більше ніколи не дозволю собі страждати. Однак я втомилася підтримувати ці стіни. Утомилася від постійного бігу. Я просто хочу бути… — Джессіка завагалася.

— Вільною? — лагідно спитала Кейсі.

Джессіка кивнула й прошепотіла:

— Вільною. Тільки не знаю, як звільнитися.

Кейсі поглянула на неї.

— Більшість людей намагається приховати біль нетривалими спробами здобути свободу. Вони п’ють. Уживають наркотики. Купують речі, які їм байдужі. Створюють непотрібні проблеми в житті… Хочуть почуватися живими й вільними, а тому роблять усе це. От тільки це зрештою лише призводить до ще більшого болю.

— Знаю, — тихо відповіла Джессіка. — Я так жила. І досі живу.

— Тоді, може, ви станете людиною, що вибирає інший шлях.

— А що то за шлях?

— Дехто втомлюється підтримувати стіни. Втомлюється від неможливості побачити свій майданчик. А ще втомлюється від утоми, яку плекають нетривалі спроби звільнитись, які просто породжують нові стіни. Тож, зрештою, вони вирішують зробити чи не найбільший стрибок у невідомість зі всіх можливих. Вирішують збудувати свій майданчик заново.

— А це можливо?

Кейсі кивнула:

— Так. Це завжди можливо. Байдуже, скільки людині років чи в які життєві обставини вона потрапила. Це завжди можливо.

Кілька секунд Джессіка сиділа мовчки. А тоді поглянула на Кейсі.

— Як мені почати?

— Поволі. Обережно. Або як велетенський бульдозер, що зносить усе на своєму шляху… Люди різні. Вибирати вам. Спільне лише те, що колись ви вирішите зрізати замок на воротах свого майданчика. Це перший крок. Дозволити собі повернутись. А тоді потроху приберете зі стін лози. І побачите ці стіни такими, які вони насправді. Не захисними бар’єрами для безпеки, а вигаданими реальностями, які ви створили і які відтоді тримають вас у неволі. Часто тієї миті, коли людина дозволяє собі справді побачити їх такими, які вони є, стіни просто зникають.

— Це складно уявити, — зауважила Джессіка.

— Знаю, — відповіла Кейсі. — Однак це правда. А коли ці стіни зникнуть, ви побачите зв’язки з тим, що колись було на вашому майданчику. Вони спонукають вас скосити високу траву й підлісок. Ви зможете побачити, що колись робило вас щасливою. Може, вам уже не хотітиметься, щоб це було на вашому майданчику. А може, хотітиметься, тільки в інакшій формі. А тоді ви почнете відбудову. Створення нового місця, нового майданчика.

— Нового життя, — промовила Джессіка.

Кейсі кивнула.

— Але як можна бути такою впевненою, що це можливо? — спитала Джессіка.

Кейсі підвелася з-за столика, зібрала кілька тарілок і поглянула на Джессіку.

— Я пройшла всі ці етапи. У моєму житті якось настав день, коли я втомилася ховатись, тікати й удавати… Того дня я зрізала замок на воротах свого майданчика й почала відбудову.

Розділ 20

Я визирнув із віконця. Кейсі щойно встала з-за столика, за яким сиділи вони з Джессікою. Раніше я вже помітив, що вони досить енергійно щось обговорювали.

«Ласкаво просимо до кафе “Чому”», — подумав я знову.

— Панкейки можна перевертати, — сказала Емма.

— Так, зараз переверну.

Я взявся за лопатку й перевернув панкейки.

— Майже готові. Ще якусь хвильку на цьому боці, а тоді тобі й твоєму татові можна буде їсти.

— А як же мій омлет?

Якщо чесно, я сподівався, що про омлет Емма забуде. Я поглянув на дівчинку.

— Еммо, вибач, але я не вмію готувати омлет.

— Але ж ми вже порізали все для