Джон П. Стрелекі - Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі

парк майже ніхто не ходив, тож я завжди гойдалася сама. Дерево було здоровезне й створювало затінок. Я розгойдувалась якомога вище, аж доки не відчувала порожнечі під собою. Вам знайоме відчуття, коли розгойдуєшся й опиняєшся на вершині дуги?

Джессіка зупинилася.

— Колись я хотіла втримувати цю мить і просто ширяти. Уявляла себе маленькою хмаринкою, що народжується. Здатною втекти в небо, якщо тільки навчуся вільно ширяти на кілька секунд довше. Тоді я могла б покинути все решту. Назавжди.

У куточку ока Джессіки почала набухати сльоза. Жінка швидко її витерла.

— Однак це неможливо. Хай як я старалася, хай як високо розгойдувалася, завжди поверталася донизу. Мені завжди доводилося повертатись.

— Тепер уже ні.

— Так, тепер уже ні. Я поїхала в сімнадцять і більше не поверталась.

— І відтоді ви завжди тяжко працювали.

Джессіка поглянула на океан.

— Завжди.

Розділ 18

— Привіт, Кокосику.

Майк підхопив Емму й посадив її на табурет поряд із віконцем замовлення та прилавком.

— Це мене тато так прозвав, — пояснила Емма. — Він каже, що я маленькою була завбільшки з кокос.

Я всміхнувся.

— Ти привіталася з Кейсі? — спитав її Майк.

— Ага. І з Джессікою теж. Це її подружка, яка зараз із нею. Я розповіла їм про ската й дельфіна, яких ми бачили вранці.

— О, круто. Що ж, Джон — наш сьогоднішній шеф-кухар. Як щодо сніданку?

— Я згодна.

— Чого б ти хотіла?

Я сподівався, що вона скаже: «Грінок з ананасом».

— Гм-м. Як щодо омлету й панкейків із фруктами?

Майк кивнув.

— Чудовий вибір. Може, скажеш шеф-кухареві?

Емма крутнулася на стільці й поглянула на мене.

— Можна тобі допомогти?

Я поглянув на Майка.

— Я згоден, — сказав він, — якщо ти на це пристаєш.

Я повертися до Емми.

— Як на мене, ідеально. Може, зайдеш, і ми приготуємо все разом?

Емма зіскочила зі стільця й попрямувала до дверей.

— Тобі шось приготувати, Майку? — спитав я.

Він усміхнувся:

— Як шодо грінок з ананасом? І якщо ти не проти, я, поки ви з Еммою куховаритимете, піду помию дошки для серфінгу.

— Та нічого. Ми тебе покличемо, як усе буде готове.

Я знову розвернувся до кухні й заходився дещо збирати. За мить двері відчинились і всередину ввійшла Емма. Я відразу помітив її ходу. Рухалася вона легко й енергійно, що я зрідка бачу в дорослих. Вона неначе йшла, танцювала й скакала водночас. Наче їй не терпілося дістатись туди, куди вона прямує.

— З чого почнемо? — спитав я.

— Я візьму інгредієнти. — відповіла Емма. — Різати я не люблю, то, може, це робитимеш ти?

— Звісно. Я різатиму, а ти мішатимеш?

— Гаразд.

Ми виклали всі інгредієнти на стільницю й почали готувати все для омлету, панкейків і Майкових грінок.

— Тато каже, що в тебе зараз пригода. Це правда? — спитала Емма.

Я кивнув.

— У певному розумінні.

— Яка пригода?

— Ну, коли я бачився з твоїм татом минулого разу, то не зовсім розумів, що робити в житті.

— Ти був засмучений?

— Ні, не зовсім засмучений. Радше гадав, що моє життя минає марно і я не роблю так багато веселого й цікавого, як хочу.

— Тому ти пішов шукати пригод?

— Ну, спершу я замислився, якої пригоди хочу. Потім, зрозумівши це, кілька років відкладав гроші, а тоді поїхав.

— Куди ти поїхав?

— Рушив у подорож навколо світу.

Емма здивовано поглянула на мене.

— Ти побачив увесь світ?

Я всміхнувся.

— Ну, я об’їхав світ. Повністю його не бачив. Однак відвідав багато різних місць.

— А ти був у ще якихось мандрах?

Я знову всміхнувся. В Емми була просто чудова енергетика.

— Так. Власне кажучи, я зараз вертаюся з однієї мандрівки. Я їздив у Африку, Центральну Америку та Південно-Східну Азію.

— Ти працюєш?

Я засміявся.

— Інколи. Після першої мандрівки вирішив, що так полюбляю подорожувати, що хочу робити це набагато частіше. Тож відтоді рік працюю, а потім рік мандрую. Знову рік працюю і рік мандрую.

— Напевно, ти добре заощаджуєш. Тато щотижня дає мені кишенькові гроші. Іноді я відкладаю їх на те, чого дуже хочу. А часом просто беру й витрачаю відразу.

— Ну, гадаю, тоді ти вже вивчила чудовий життєвий урок.

— Який саме?

— Коли знаєш, чого хочеш, відкласти на це гроші набагато легше.

— Це правда. Я дуже-дуже хотіла одну дошку для серфінгу. Тато уклав зі мною угоду. Сказав: якщо відкладу половину грошей на неї, другу половину дасть він.

— І ти її здобула?

Дівчинка енергійно закивала.

— Ота, блакитна. Я несла її, коли ми з татом підійшли.

— Важко було відкладати на неї?

— Часом — так. Ну, тобто я хотіла купити й дещо інше, наприклад таких маленьких пластикових поні, яких дуже люблю, і ще деякі іграшки… Однак я весь час порівнювала їх із дошкою для серфінгу, і дошку мені хотілося більше. До того ж якось сестра подружки дозволила мені взяти в неї дошку, саме таку, яку я хотіла… Після того відкладати гроші стало набагато легше. Бо, повір мені, спробувавши ту дошку, розумієш, що хочеш її найбільше.

Я всміхнувся. Емма була дуже жвава, коли говорила, і чесна.

— Зі мною й мандрами те саме, — сказав я. — Намагаючись з усім розібратись, я поїхав у Коста-Рику…

Тато обожнює Коста-Рику! — вигукнула Емма.

Я знову всміхнувся.

— Пам’ятаю. Що ж, Коста-Рика буля одним із перших місць за межами моєї країни, які я відвідав. I там було так добре, що після повернення додому було легше відкласти гроші на наступну поїздку.

— Це приблизно як у мене з дошкою.

Я кивнув.

— Ага. Майже так само.

Я висипав нарізане в миску й передав її Еммі.

— Гаразд, ти наша фахівчиня з мішання. Готова помішати?

— Готова!

Вона схопила ложку й потала дуже швидко мішати. З миски полетіли бризки.

Я засміявся.

— Може, варто залишити все в мисці?

Емма теж засміялась і почали мішати повільніше. А тоді показала ложку й оголосила:

— Можна готувати!

Розділ 19

Кейсі придивилася до Джессіки.

— Дякую, що розповіли мені про гойдалки.

Кейсі трохи помовчала.

— Може, вам час повернутися на свій майданчик.

Джессіка похитала головою.

— Ні, я туди не повернуся. Ніколи. З цим покінчено.

Кейсі кивнула.

— Я не маю на увазі повернутися на те місце чи до тих людей. Може, вам час повернутися на особистий майданчик.

Джессіка поглянула через весь столик на Кейсі.

— Про що ви?

— Ви раніше казали, яка Емма енергійна. Яка вона жвава. Це приховане в усіх нас. Просто інколи ми забуваємо. Зачиняємо свій майданчик.

Кейсі помітила, шо Джессіка спантеличена.

— Уявляйте це так, — заговорили Кейсі. — Дітям притаманне вроджене чуття того, що подобається і що не подобається. Може, їм подобається кататися на гірці, але не подобається лазити на майданчику. Або подобаються