Джон П. Стрелекі - Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі

буде чудовим дороговказом на щодень. Принаймні так здавалося.

— Що ви масте па увазі?

— Воно було надто велике для мене через те, що я переживав. Я не міг його охопити.

— І тому сіли на потяг?

Я засміявся.

— Так. Щоб поїхати на роботу. Я постійно думав про те перше запитання. Особливо тоді, коли прямував на роботу. А потім якось зустрів одного хлопця в потягу. Звичайного собі хлопця під час звичайної поїздки на роботу.

— І що?

— Він здавався щасливим. По-справжньому, справді щасливим. Тож я сказав йому: «Знаю, це може прозвучати ненормально, але ви здаєтеся щасливим. У чому ваш секрет?»

Джессіка засміялася.

— Ви що, справді так зробили?

Я кивнув.

— Що він сказав?

— Спершу він запитав, як я живу. Я розповів, що переживаю, розповів про відвідини кафе і про те, що хочу чогось більшого, ніж нopмальність.

— Чи подумав він, що історія про кафе дивна?

Я похитав головою.

— Ні. Гадаю, він жив у такому психічному вимірі, де відбувається саме те, що треба, і тоді, коли треба. А необхідні люди трапляються тоді, коли вони найпотрібніші. Тож він зрозумів, що я пережив у кафе.

— А що сталося далі?

— Він сказав дві речі, які особливо мене мотивували. По-перше, він заробляє на життя, подорожуючи світом і ведучи різні навчальні курси. Це негайно мене зацікавило. Я завжди хотів подорожувати світом, але не знав нікого, хто колись таким займався б. Тоді він розповів, що й сам пережив такий період, коли намагався з усім розібратися.

— Що він зробив, щоб розібратися?

— Йому дуже допоміг один добрий друг. Здається, того друга звали Томас. Він надихнув цього хлопця визначити п’ять речей, які найбільше хочеться зробити, побачити чи пережити до смерті. А тоді присвятити час і сили передусім їм. Решта докладеться сама. Він називав їх своєю «великою п’ятіркою для життя».

Хлопець казав, що часом думка про визначення мети в житті занадто приголомшує. Тож починати варто з меншого, з цих п’яти речей. А тоді, займаючись ними, людина пізнає себе. Пізнавши краще себе, легше розібратися зі своїм призначенням.

— Ви ще спілкуєтеся з цим хлопнем?

Я всміхнувся.

— Ні. І це було так дивно. Я зустрівся з ним лише того разу, у потягу. Він розповів про цю ідею того дня, коли вона була дуже мені потрібна. І більше я його не бачив. Тепер він у моїх спогадах просто Джо. Джо з потяга.

— Ви скористалися його порадами?

— Так. Вирішив, що серед цих п’яти речей точно є мандри. Тому два роки збирав гроші, а відтак став мандрувати світом. Мені дуже сподобалося. Ба більше, сподобалося так сильно, що я почав рік подорожувати й рік працювати. Потім знову рік подорожувати й знову рік працювати. Відтоді так і роблю.

— Хіба ви не боїтеся, що не зможете знайти роботу, повернувшись?

— Спочатку боявся. Тепер уже ні. Більшість людей не любить свою роботу, тож вони кепсько з нею справляються. Отже, людина, яка справді викладається на повну, вирізняється на загальному тлі, а тоді її багато хто хоче взяти на роботу.

— Навіть на рік?

— Hу, спочатку я нікому не казав, що буду працювати лише рік. Зате тепер мене знов і зпов беруть, ті самі компанії, на які я працював у минулому. Вони знають, що я добре виконую свої обов’язки, тож не можуть дочекатися мого повернення. — Я знизав плечима. — Кожна компанія має один-два особливі проєкти, які дуже хотіла б реалізувати. І просто не має вільного працівника, який може для цього постаратись. І не хоче наймати когось лише на цей проєкт. Компанія радіє, що я приходжу, розбираюся з проєктом і не шукаю постійного працевлаштування.

— Ви робитимете так завжди? Один рік роботи — один рік мандрів?

— Не знаю. Поки що це мене влаштовує. Перший раз було найважче. Що робити з речами, як оплачувати комуналку, поки мене немає на місці… Після того як розбираєшся з такими проблемами, стає дуже легко. Гадаю, я зупинюсь, якщо раптом втомлюся від цього. Проте зараз це…

— Набагато краще, ніж нормально? — спитала Джессіка.

Я засміявся.

Так, стовідсотково краще, ніж нормально.

Джессіка поглянула на океан.

— Що таке? — спитав я.

— Ви розповідаєте про це так, ніби це дуже просто.

— Це і є просто.

— Для вас.

— Для кого завгодно.

— А що, як людина має сім’ю? Тоді не можна просто зірватися з місця й отак поїхати.

— Ви маєте сім’ю?

— Ні.

— Тоді чому це вас турбує?

— Просто питаю. Навряд, усі можуть отак зірватися з місця.

— Однак чому це турбує вас?

Джессіка трохи помовчала.

— Не знаю.

Я всміхнувся.

— Дні надто короткі, щоб розбиратися зі своїм життям, думаючи, що згодиться всім іншим людям. Зосередьте роздуми на Джессіці та її становищі. А ще для повної ясності скажу: я зустрічав геть різних людей і геть різні сім’ї, які робили достоту, як я. Просто більшість ніколи з ними не зустрічається й не чує їхніх історій, тому що сидить на роботі. А ті люди подорожують. Лише поїхавши в мандри, зрозумієш, що можливо. І так уже склалося, що саме це я довідався про більшість речей. Майже все здається новим і дивним, доки не починаєш ним займатись. І єдиний спосіб цим зайнятися — це…

— Зайнятися цим, — вставила Джессіка.

— Точно. Тоді воно взагалі не здається новим або дивним. До того ж саме так можна зустрітися з іншими людьми, які багато про це знають. Якщо хочете навчитися бальних танців, не тусуйтеся на бейсбольному стадіоні. Якщо хочете навчитися бейсболу, не тусуйтесь у студії бальних танців.

Джессіка засміялася.

— Розкажіть, що ще ви дізналися.

На мить я замислився.

— Ви говорили про майданчик, так?

— Ага.

— Живіть своїм майданчиком.

— Що це означає?

— Наявність чоловіка, двох дітей і будинку з великим подвір’ям — це ваш майданчик? Чи вам нав’язала цю ідею реклама банку? Поїздка на пляж у кабріолеті з трьома друзями, коли ви хором підспівуватимете радіо, — це ваш майданчик? Чи це — життя у версії реклами автівок, яку ви переглянули?

Я всміхнувся.

— Ваш майданчик існує лише для вас. Дозвольте собі оцінити його не за тим, скільки на ньому чужих мрій, а за тим, скільки на ньому ваших мрій.

Розділ 24

— Подобається, Джессіко? — спитала Емма.

Вони з Джессікою й Кейсі перебували в гроті неподалік кафе.

— Він прекрасний, — відповіла Джессіка.

Вони прийшли сюди маленькою стежиною, оточеною велетенською тропічною зеленню, а тепер гойдалися на краю маленької прекрасної лагуни. Неймовірний аромат Гаваїв був повсюди. Квіти, квіти й ще раз квіти.

У цій частині острова чорна вулканічна порода, з якої утворена більшість берегової лінії