Олег Геннадійович Сенцов - Жизня

балі всі аплодували, задоволені. І я аплодував, задоволений. Мені вручили диплом першому, як найкращому учневі, і навіть говорили щось про «велике зростання і великі звершення», та мені було гидко.

Я закінчив школу, вступив до інституту на державне відділення, на вельми престижний факультет, самотужки. Там був дуже великий блат, і пробитися туди простому смертному зі села було вкрай важко, та я зміг, останнім у списках серед золотих медалістів, але зміг. Перед тим родичі пропонували їхати в інше місто, вступати стовідсотково в інший виш, куди я не хотів, на спеціальність, мені нецікаву. Я відмовився. Я хотів вступити саме туди, куди вступав, усупереч батькам, практично без шансів на успіх. Я нікого не слухався, робив, що бажав, — і досягнув свого. Щоправда, буквально через півроку навчання, після першої сесії, я надто вже розчарувався в нашій вищій школі, де студенти вдають, що навчаються, а вчителі, що навчають. Я забив на все, різко став трієчником, прогульником, порушником дисципліни — і провів у стінах інституту прекрасні п’ять років свого життя. Та це вже зовсім інша історія.

До школи я все-таки ходив не марно, вона мене дечому таки навчила. Не обчислювати трикутники — мені це ні до чого. Я навчився в ній ніколи не здаватися й не розмінюватися. Не здаватися. Не розмінюватися. А ще — зовсім не обов’язково прагнути бути як усі.

Заповіт

Усі ми помремо. І я, на жаль, не виняток. Усім би хотілося пожити якомога довше — і тут я теж, на щастя, не виняток. Ні, я би не хотів жити надто довго, до ста років, аби останню чверть свого віку нидіти, гибіти й скніти на всіляких стимуляторах і препаратах. От аби більше пожити молодим, повноцінним життям, отримувати від нього багато задоволення і дарувати його іншим, ходити або краще бігати, спати ночами чи не спати — і щоб усе це вирішував я сам, а не мій організм укупі з моїм лікарем.

Таким життям я хотів би жити якомога довше. Та це неможливо. Усі ми помремо. Усі ми після смерті станемо шматками гнилого м’яса, заритого на глибині двох метрів. Нас їстимуть черви, а наші добропорядні родичі приходитимуть на наші могилки, вдягатимуть на обличчя смуток, стоятимуть навпроти хреста чи пам’ятника й дивитимуться на портрети, геть забувши, що хрести ставлять у ногах покійних, і тепер уся скорботна братія дружно стоїть на голові небіжчика й розчулено дивиться на його портрет на граніті. Потім вони дістають принесену їжу й випивку, пригощають усіх, виключно з покійником, від якого час уже мало що залишив, — а квіточки все цвітуть.

Я не хочу, щоби по моїй голові топталися, навіть після моєї смерті, не хочу в пам’яті своїх нащадків залишитися портретом на шматку граніту, не хочу, щоб на моїй могилі влаштовували тризни. Я взагалі не хочу привертати до себе увагу, ні зараз, ні, тим більше, після смерті. Я не хочу, щоб у мене була могила.

У дитинстві, у чотири роки, я побував на похороні свого діда. Зазвичай діти в такому віці не пам’ятають себе і вкрай рідко пам’ятають найяскравіші події. Але я запам’ятав той похорон. Я пам’ятаю дуже мало. Але пам’ятаю головне: як я стою на краю могили на купі землі разом з іншими родичами. А потім, після похорону, сталося одкровення: мені сказали, що діда вже не викопають назад, що він умер — і це назавжди. Усе дитинство мене переслідував той жах: вечорами й ночами я бачив чорну могилу в розрізі й тіло в білому савані, яке в неї опускають. То було дідове тіло, але я уявляв і розумів, що рано чи пізно то буду я сам. Ніколи не водіть своїх дітей на похорон.

У дитинстві я боявся, що помру. Тепер я не боюся — тепер я точно знаю, що помру. У дитинстві я боявся чорної могили — тепер просто не хочу в ній лежати.

Усі ми помремо. Кожен помре по-своєму. Хтось тихо і спокійно — так зачиняють двері в дитячу кімнату, де щойно заснули діти. Хтось у муках і криках, як при народженні. Не знаю, як помру я, але мені точно не хочеться вмерти безпомічним старцем у ліжку, під позіхання родичів.

Одного чоловіка спитали, як би він хотів померти. Чоловік відповів: «З криком «Ура!», з автоматом у руках, з ротом, повним крові». Я б теж так хотів, бо це красиво, бо це по-чоловічому. Але так не вийде. Красиво герої вмирають тільки в кіно та книжках. У житті вони ходять під себе кров’ю, волають від болю і згадують маму.

Я не хочу могили. Я хочу, щоб мене спалили. Ні, не в багатті інквізиції, а в простому крематорії. Спалили, а попіл розвіяли над морем. Бажано над Чорним, бажано влітку, і щоби сонце світило, і щоби віяв свіжий вітер. Та якщо буде осінь і дощ — теж непогано. Не чекати ж до літа, якщо вріжу дуба в жовтні? А то прийдуть гості й запитають: «Що це у вас у цій вазочці?» — «А це наш дідусь лежить — літа чекає!» Вазочку, до речі, теж у море — не треба перетворювати її на фетиш. А то вийде — та ж кімната, рік потому, інші гості: «А що це у вас за вазочка?» — «У ній наш дідусь лежав», — урочисто, стоячи, скажуть родичі. Тоді вже давайте ще й мої шкарпетки з трусами по хаті розвісимо — ті, що найулюбленіші, і ті, що востаннє вдягав.

Я хочу, аби мене спалили. У попіл. І попіл розвіяли. Над морем. Краще влітку, якщо я, звісно, помру влітку. Тільки війте з навітряного боку борту — щоби попіл однесло в море, а не розтрусило по палубі, бо ще якийсь малолітній нахабний балакун, весь у діда онучок, прокоментує вимітання моїх останків так: «Із цим старим завжди було багато клопоту!».

І хай віє вітер, і хай однесе прах у море. Але якщо буде дощ, то теж добре — усі скажуть: «Ба, добру людину ховаємо, раз дощ іде». Не ховаємо — сіємо, тобто віємо, товариші!

А якщо буде дощ і попіл трохи прилипне до урни, то теж добре. Щоправда, отой нахаба-внук зазирне в урну, побачить там трохи мокрого праху і скаже: «Ага, дідусь досі чіпляється за краєчок життя!». Та це пусте, урну теж — у море. Щоб не лишилося. Нічого не лишилося. Тільки пам’ять. І справи. І друзі. І ви. І тоді я завжди буду з вами.

Бабуся

У мене була бабуся, і я її не любив. Так буває.

Буває ще, що ти народжуєшся жінкою, живеш у маленькому селі, усе життя працюєш, із чотирьох твоїх дітей виживає тільки одне, чоловік урешті-решт утікає до іншої, і ти залишаєшся сама. Щоправда, ще не зовсім — з дитиною. Дитина потім виростає, їде вчитися, потім в армію, потім одружується — і їде жити далеко-далеко, вже назавжди. І тоді ти зостаєшся зовсім одна. Я не уявляю, як це, і мені зовсім не хочеться це уявляти.

Син приїжджає дуже рідко, привозить онука чи онучку. Та вони гостюють недовго і знехотя. Потім тобі вже за сімдесят, син приїжджає востаннє, ви продаєте цей старий дерев’яний будинок, і ти переїздиш жити до нього — далеко-далеко, у кам’яний будинок. У ньому вже живуть, окрім сина, онук з онучкою й синова дружина. Вони всі тобі не раді. Та ніхто не ображає, терплять — це зветься «доглядати батьків».

Кімната окрема, нова, речі в ній усі старі, перевезені з дерев’яного будинку. Кімната невдовзі просякла й запахла старістю.