Камі Мир - Няня для дракончиків. Мільярдерів приборкувати не вмію!, Камі Мир

– Ми за тобою стежили, – спокійно відповіла вона, ніби це було найприродніше заняття на світі.

– Так, ми хотіли подивитися, як ти впораєшся, – додав Даміан, нахиливши голову набік і уважно розглядаючи мене. У його погляді було стільки ж цікавості, скільки й у сестри.

– Стежили за мною? – я насилу вірила у те, що відбувається. – Але як ви опинилися тут? Ви ж були нагорі…

Айріс і Даміан переглянулися і посміхнулися, ніби мої питання не мали жодного сенсу й були дуже безглузді.

– Ми можемо з'являтися там, де захочемо, – з легкістю пояснила Айріс, ніби йшлося про звичайнісіньку річ. – І зараз ми вирішили допомогти тобі.

– Допомогти? – повторила я, досі не розуміючи, що відбувається. – Як саме ви хочете допомогти мені?

Діти знову переглянулися, а потім Айріс, зробивши крок уперед, сказала:

– Ми знаємо, що тато втратив контроль. Це відбувається з ним нечасто, але коли таке трапляється, краще триматися від нього якнайдалі.

– Але тобі не варто боятися, – додав Даміан, його голос був більш серйозним, ніж зазвичай. – Ми знаємо, як тут безпечно сховатися.

Моє серце трохи заспокоїлося, але недовіра все ще лишалася. Я не могла зрозуміти, як вони змогли так спокійно і впевнено впоратися із ситуацією, яка приводила мене в паніку. Ці діти явно знали більше, ніж показували, і їхня впевненість змушувала мене почуватися ще більш уразливою.

– Добре, – нарешті промовила я, відчуваючи, як до горла підступає грудка. – І що мені тепер робити? Ви впевнені, що тут безпечно?

– Абсолютно, – кивнула Айріс, її голос був твердий і впевнений. – Ти можеш лишатися з нами. Ми не дамо татові тебе знайти.

Я хотіла поставити ще мільйон запитань, але не встигла. Підвал раптово заповнився дивним м'яким світлом, яке, здавалося, виходило від самих дітей. Вони дивилися на мене з таким спокоєм і впевненістю, що на мить мені здалося, ніби нічого поганого більше не станеться.

Я стояла перед ними, відчуваючи себе одночасно і схвильованою, і злегка спантеличеною. Їхня впевненість була заразною, але я все ще не могла до кінця повірити, що ми справді в безпеці. Цей підвал, з його сирими стінами та тишею, що давить, здавався мені занадто слабкою перешкодою для розлюченого дракона.

– Ви впевнені, що він нас тут не знайде? – Запитала я, мимоволі знизивши голос.

– Звичайно, – впевнено відповів Даміан. – Тато у такому стані нас ніколи не знайде. Ми знаємо, як сховатись від нього, коли це потрібно.

– Ти думаєш, ми вперше з таким стикаємося? – підморгнула мені Айріс, ніби цей момент був для неї просто частиною чергової гри.

Я дивилася на них і починала розуміти, що переді мною не просто діти, а істоти, які, попри свій юний вік, уже навчилися справлятися з ситуаціями, з якими жодна людина не впоралася б. Їх спокій і рішучість вражали, але також нагадували мені про те, що вони не звичайні діти.

– Гаразд, – зітхнула я, трохи розслабляючись. – І що нам тепер робити? Просто чекати?

– Так, просто чекати, – підтвердила Айріс. – Але не хвилюйся, це не надовго. Тато скоро поверне контроль.

– Зазвичай це триває кілька годин, – додав Даміан, і в його голосі пролунала незворушність. – Ми залишимося з тобою, щоб нічого не сталося.

– І щоб тобі не було нудно, – підхопила Айріс, весело посміхнувшись.

Вони справді залишалися спокійними, ніби те, що відбувалося, не становило жодної небезпеки. Їхня присутність і впевненість почали потроху переконувати мене, що, можливо, я справді в безпеці. Я присіла на прохолодну кам'яну підлогу, притулившись до стіни, і спробувала вирівняти подих. Діти сіли поруч, їхнє світле волосся мерехтіло в слабкому світлі, яке вони ніби випромінювали самі.

Мої думки металися у різні боки. Я думала, що містер Дрейк переживає зараз нагорі. Про те, що якби не Альберт і ці діти, я могла б опинитися у великій біді. Все це нагадувало якийсь дивний сон, з якого я ніяк не могла прокинутися.

– Чому ви такі спокійні? – Нарешті наважилася запитати, дивлячись на них. – Хіба вам не страшно?

Даміан знизав плечима, ніби це було звичайнісіньке питання, яке зовсім не варте жодної надмірної уваги.

– Ми знаємо, що тато не хоче нам зла. Іноді він втрачає контроль, але ми знаємо, як впоратися. Це трапляється рідко, і ми звикли.

Айріс кивнула, погоджуючись із братом.

– Мама нас цьому навчила. Вона говорила, що найголовніше – не боятися та зберігати спокій. Ми вміємо ховатися, і поки ми разом нічого не станеться.

Я слухала їх і відчувала, як серце стискається від жалю. Ці діти, хоч і здавалися такими сильними та самостійними, все одно залишалися дітьми, змушеними справлятися з чимось, що вони не мали переживати в такому віці. Але попри це, вони знаходили у собі сили захищати не лише себе, а й мене.

Час минав повільно. Ми сиділи в тиші, слухаючи тільки наш подих і рідкісні звуки, що долинали зверху. Мої думки знову повернулися до містера Дрейка. Було важко уявити, що ця спокійна, холодна і врівноважена людина зараз може бути такою небезпечною. Я не могла не задуматися про те, як він справляється з цією темрявою всередині себе, і як це жити з такою силою, яку іноді неможливо контролювати.

Через деякий час я помітила, що звуки зверху почали вщухати. Спочатку я не надала цьому значення, але незабаром тиша почала наповнювати весь простір. Діти теж помітили це і напружилися.

– Схоже, тато починає приходити до тями, – тихо сказала Айріс, і я побачила, як її очі трохи яскравіше заблищали.

– Нам краще поки не виходити, – додав Даміан, нахиляючись до мене. – Почекаємо ще трохи, поки все не вляжеться.

Я кивнула, відчуваючи, як нервова напруга знову накочує на мене. У голові крутилися питання: що буде далі? Як мені поводитися після всього цього? Чи зможу я залишитися на цій роботі, знаючи, наскільки тут все непередбачувано?