Камі Мир - Няня для дракончиків. Мільярдерів приборкувати не вмію!, Камі Мир

Серце калатало в грудях так сильно, що, здавалося, воно ось-ось вирветься назовні. Я пролетіла повз кімнату, де зазвичай грали діти, і краєм ока побачила, як Айріс і Даміан спостерігають за мною з порога. Їхні обличчя висловлювали суміш цікавості та… глузування?

«Не думай про це зараз, – наказала я собі. – Тільки біжи!»

Але варто мені було спуститися сходами, як пролунав оглушливий рев. Глухий і потужний, він відбився від стін особняка, змусивши мене на мить завмерти. Це було щось більше, ніж просто рик – це був звук, здатний паралізувати страхом.

Але я не могла дозволити собі зупинитись. Зібравши останні сили, я кинулася до виходу, де вже було видно масивні двері, що вели на вулицю. Просто переді мною з'явився Альберт, чиє обличчя виражало надзвичайну серйозність.

– Міс Камеліє, – почав було він, але я не дала йому договорити.

– Він… містер Дрейк… Мені треба тікати! – запинаючись від страху, я намагалася пояснити, що сталося.

Альберт, розуміючи ситуацію швидше, ніж я це могла озвучити, кивнув.

– Не туди! Краще в підвал, – різко зупинив мене чоловік, помітивши, що я попрямувала до виходу. – Він уже незабаром не зможе підтримувати людську іпостась, а спіймати вас на вулиці буде набагато легше, – пояснив він, вказуючи на непримітні двері в кінці коридору.

⧫!У жодному разі не лізьте в чужі підвали. Це небезпечно, люди бувають різні та не всім можна довіряти!⧫

Моя перша думка була все ж таки бігти на вулицю, геть із цього страшного місця, але слова Альберта змусили мене замислитися. Якщо містер Дрейк втратить контроль і перетвориться на свою справжню форму… Я не могла навіть уявити, на що здатний стурбований дракон, який не здатний контролювати себе. На вулиці я була б беззахисною, легкою здобиччю.

Я швидко повернула убік, куди вказував Альберт, і побігла до дверей. Адреналін гнав мене вперед, змушуючи ігнорувати страх і біль. Відчинивши важкі дерев'яні двері, я побачила вузькі кам'яні сходи, що вели вниз у темряву. Підвал здавався не найбезпечнішим місцем, але зараз це було єдиним варіантом, щоб урятуватися.

Не замислюючись більше ні на мить, я почала спускатися, відчуваючи, як холодне вологе повітря підвалу обволікає мене. Сходи були круті, і я майже скотилася по нім вниз, не зупиняючись, поки не досягла кінця. Зачинивши двері, я на мить зупинилася, прислухаючись.

Зверху долинали звуки важких кроків, рев і тріск меблів, що руйнувалися. Очевидно, містер Дрейк уже почав втрачати контроль. Я втиснулася в стіну, намагаючись вгамувати шалене серцебиття, але паніка не відпускала.

Світла в підвалі майже не було, тільки рідкісні лампи ледь освітлювали похмурий простір, змушуючи тіні рухатись по стінах. Я не знала, наскільки глибоко цей підвал тягнеться і чи є з нього інший вихід, але це було неважливо. Головне – не бути у центрі уваги та перечекати в трудно досяжному для великих драконів місці.

Шуми зверху ставали все гучнішими, і я зрозуміла, що містер Дрейк почав перетворюватися. Внутрішній голос твердив мені, що я маю рухатися далі, не залишатися на місці. Я почала повільно йти вперед коридором підвалу, намагаючись не видавати ні звуку. Стіни були вологими, пахло вогкістю та пилом, і кожен крок віддавався луною, змушуючи мене здригатися.

Несподівано я почула якийсь металевий звук попереду, і мій крок сповільнився. Серце стукало як божевільне, коли я підійшла ближче і зрозуміла, що це звук решітки, що відкривається. Переді мною відчинилися масивні сталеві двері, що ведуть у ще темніше і сиріше приміщення.

Я не була певна, куди вона веде, але вибору не залишалося. Намагаючись не думати про те, що може чекати мене по той бік, я зробила крок усередину. Двері зачинилися за мною з глухим стукотом, залишивши мене в повній темряві. На дотик я знайшла стіну і спробувала просунутися вперед, але тепер кожен крок давався мені важко. Підвал, здавалося, тягнувся нескінченно, а звуки зверху починали бути схожими на рев справжнього звіра.

Я розуміла, що містер Дрейк не може контролювати себе. Залишатися тут було небезпечно, але й бігти назовні означало приректи себе на вірну загибель. Все, що мені залишалося – сподіватися, що Альберт встигне стримати містера Дрейка, поки я ховаюся.

Але що якщо він не зможе? Чи зможе цей підвал витримати лють дракона? Я не знала. Єдине, що я могла зробити – це ховатися.

Усі звуки різко стихли. Тиша, що накотила раптово, здавалася зловісною, особливо після того хаосу, який щойно діявся нагорі. Моє серце билося так гучно, що я могла чути його удари в цілковитій тиші. Я завмерла, прислухаючись, але не могла вловити жодного звуку. Наче все життя в цьому будинку завмерло, залишивши мене на самоті в цьому темному, вологому підвалі.

Я почала озиратися, але темрява була така щільна, що я не могла побачити навіть свої власні руки. Раптом позаду мене пролунав якийсь ледь чутний шерех. Миттю моє тіло напружилося, і я відчула, як кров застигла в жилах.

«Що це?» – майнула в голові панічна думка. Моє дихання почастішало, і я насилу утримувала себе від того, щоб знову не побігти наосліп.

Ще один шерех, тепер трохи голосніше та ближче, ніби хтось обережно ступав по підлозі. Я повільно обернулася, намагаючись не видавати жодного звуку, і раптом…

– Бу! – пролунав веселий дитячий голос, і переді мною з'явилися дві знайомі особи – Айріс і Даміан, які з цікавістю дивилися на мене своїми яскравими золотими очима.

Я підстрибнула від несподіванки та заверещала, перш ніж змогла зупинити себе. Моє серце, здавалося, ось-ось вистрибне з грудей, а мозок гарячково намагався усвідомити, що відбувається.

– Що… що ви тут робите? – видихнула я, насилу стримуючи тремтіння в голосі. Недовіра змішалася з полегшенням, але страх все ще мене не відпускав.

Айріс, здавалося, отримала величезне задоволення від моєї реакції. Вона посміхнулася своєю пустотливою усмішкою, яка, попри всю ситуацію, все ще виглядала трохи лячною.