Камі Мир - Няня для дракончиків. Мільярдерів приборкувати не вмію!, Камі Мир

Ця думка відразу ж змусила мене напружитись. Невже він просто чекає на закінчення терміну, щоб попрощатися зі мною? Чи я зробила щось не так, і він незадоволений моєю роботою? Мене охопило занепокоєння, яке посилювалося з кожним кроком, що наближав мене до особняка.

Я не могла зрозуміти, чи я була успішною в цій роботі. Діти продовжували випробовувати мене щодня, і хоча я навчилася справлятися з їхньою магією трохи краще, ніж на початку, мені все одно здавалося, що вони грають зі мною, як з іграшкою, і не сприймають мене навсправжки. Як містер Дрейк оцінює мої зусилля? Чи думає він, що я гідна залишитися?

Поки я йшла доріжкою до особняка, думки вихором крутилися в голові. Я намагалася придумати, як розпочати розмову з містером Дрейком про продовження контракту. З одного боку, я розуміла, що не можу більше залишатися у цьому стані невизначеності, з іншого боку – боялася почути відмову.

Коли я підійшла до воріт, мене охопило відчуття, що щось змінилося. Ворота відчинилися, як завжди, але повітря здавалося трохи іншим – напруженим і тривожним. Увійшовши до будинку, я побачила Альберта, який зустрів мене зі звичною ввічливістю, але на його обличчі майнула тінь занепокоєння.

– Доброго ранку, міс Камеліє, – сказав він, проводячи мене всередину. – Сьогодні містер Дрейк хотів би поговорити з вами.

Ці слова змусили мене завмерти. Моє серце забилося швидше, коли я зрозуміла, що момент, якого я так боялася, настав. Альберт провів мене до кабінету містера Дрейка, і я відчувала, як мої руки почали трохи тремтіти від хвилювання.

Містер Дрейк зустрів мене так само холодно і чемно, як завжди. Його золоті очі уважно вивчали мене, ніби намагалися проникнути в глибину моєї душі.

– Міс Камеліє, прошу вас, сідайте, – сказав він, показуючи на крісло перед його столом.

Я сіла, намагаючись зберегти спокій, хоч усередині все кипіло.

– Сьогодні ми з вами маємо обговорити ваші подальші плани, – почав він, склавши руки на столі. – Ваш випробувальний термін добігає кінця, і настав час вирішити, як ми діятимемо далі.

Я кивнула, не наважуючись перебити його.

– Я спостерігав за вашою роботою, – продовжив він, його погляд ставав все більш проникливим. – І мені потрібно дізнатися, як ви оцінюєте свою роботу. Чи відчуваєте ви, що змогли порозумітися з дітьми? Чи ви справляєтеся з тими завданнями, які перед вами ставилися?

Це питання застало мене зненацька. Я не очікувала, що він попросить мене оцінити свою роботу. Ні, самооцінка – річ для мене не нова, в університеті нам часто давали завдання, аби ми самі оцінили власні успіхи, проте від роботодавця це почути було неочікувано. Думки плуталися, і я намагалася знайти правильні слова, щоби висловити свої почуття.

Але не встигла я відкрити рота, як містер Дрейк раптово змінився в обличчі. Його золоті очі, які зазвичай випромінювали впевненість та контроль, тепер виглядали затуманеними та дикими. На лобі проступили бісеринки поту, а щелепа була стиснута, наче від нестерпного болю.

– Містере Дрейку, з вами все добре? – запитала я, відчуваючи, як тривога повільно переповнює мене.

– Іди, – крізь зуби процідив він, ще більше здивувавши мене. У його голосі не залишилося жодного сліду від тієї холодної ввічливості, з якою він завжди до мене звертався.

– Може, покликати лікаря? – я намагалася зберегти спокій, хоча всередині все перевернулося. Його стан явно виходив за межі нормального, і я відчувала, що щось тут не так.

– Йди геть звідси! – раптом прокричав він, переходячи на гарчання. Цей рик був такий звіриний, через що в грудях у мене похололо. Саме почувши цей звук, я почала розуміти, що відбувається.

Ускладнення в самоконтролі, напруга, емоційні сплески та нестандартна поведінка – це яскраві ознаки початку еструсу у звіроморфів, або, як його ще називають, гону. Я читала про це в університеті, але ніколи не думала, що зіткнуся з цим у реальному житті, адже зазвичай у цей період звіроморфи не те що не виходять на вулицю, а загалом ні з ким не контактують. А застати дракона в такому стані ще дивовижніше.

«І що мені робити?» – промайнуло в голові, поки я дивилася на містера Дрейка, намагаючись знайти рішення. Але побачивши його затуманений і нерозумний погляд, все зрозуміла. Моє першорядне завдання зараз – бігти. Незважаючи ні на що, не обертатися та не зупинятися. Якщо знадобиться, вибивати шибки та проламувати стіни, але головне – піти звідси якнайдалі…

Я різко встала з крісла, відсунувши його ногою. Мої рухи були швидкими та виразними, немов тіло інстинктивно розуміло, що треба робити, поки розум ще намагався усвідомити те, що відбувається. Містер Дрейк спостерігав за мною, його дихання стало гучним і уривчастим, ніби він ледве стримував себе від чогось жахливого. Наче тримав собаку, що побачила улюблені ласощі. Тепер мені стало ще страшніше, але я спробувала це сховати. Страх тільки розбурхує хижаків, робить ціль ще більш бажаною, а спосіб упіймання – складніший, витонченіший і успішніший.

– Містере Дрейку, – тихо сказала я, відступаючи до дверей, – я… я напевно піду. Ви маєте рацію, вам краще побути наодинці з власними думками та все добре обміркувати. Краще мені зайти трохи згодом. Наприклад, через тиждень чи два, до прикладу…

Але варто мені було зробити перший крок назад, як його постать напружилася, ніби готуючись до стрибка. Страх пронизав мене, і я зрозуміла, що зволікати більше не можна. Швидко відчинивши двері, я вискочила в коридор і побігла. У вухах лунко віддавало відлуння моїх кроків, і я відчувала, як з кожною миттю паніка захльостує мене все сильніше.

Двері й коридори миготіли переді мною, як у кошмарі. Я не зупинялася, знаючи, що кожна секунда зволікання може коштувати мені життя. Десь попереду, немов порятунок, мерехтіла думка про вихід. Я вже майже дісталася головного холу, коли почула за спиною важкі кроки – містер Дрейк був близько. Він наздоганяв мене.