Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

Голодні ігри

До міста треба добиратись електричкою, і вже у вагоні серед натовпу бачу знайоме обличчя. Як я міг не помітити його на пероні? Хоча, там в суботу завжди стільки народу, що не дивно. Сиджу на своєму сидінні, не рипаюсь. Всю дорогу не можу розслабитись. Теж їде прогулятися? Чи з кимось на зучтріч? А якщо на побачення? Долоні починають пітніти. Я мушу дізнатися, куди він зібрався. Я спати не зможу, якщо проґавлю шанс довідатись, чи він із кимось зустрічається. 

Виходячи з вагону, намагаюсь слідувати за ним на відстані, якомога непомітніше. Про всяк випадок тримаю телефон в руці, щоб прикинутись, що втикаю в екран, якщо запахне смаженим. Він з годину гуляє вулицями, по дорозі бере холодний напій, вештається торгівельним центром. Розмовляє з кимось по телефону. Знову виходить на вулицю. Йде до парку, я за ним. Може, там із кимось зустріч? Я вже й зголоднів, вже й сонце сідає, а він все блукає і блукає. Посидів на лавці насамоті, щось читав з телефону. Підводиться, йде до книжкового магазину на розі парку, виходить хвилин через 10 із пакетом в руках. То вся ця подорож була заради книжки? Або це комусь на подарунок? Дивлюся на годинник — треба встигнути до хоча б одної з аптек, де продають хлорелу. Але що, якщо я відійду, і саме в той момент відбудеться зустріч? Я вже накручую. Що за йолоп, взагалі — провести увесь вихідний за стеженням? Ще навіть не поїв, а шлунок вже години дві бурчить. Досить. Кидаю на Сіріуса останній погляд, і розвертаюся йти до найближчої підходящої аптеки. Виходячи, занурений у власні думки, не помічаю, як врізаюся в когось, і встигаю кинути швидке “перепрошую” до того, як розпізнаю знайомий запах і пірсинг в губах на рівні моїх очей. Підводжу очі — Сіріус дивиться на мене чи то роздратовано, чи то насмішливо. Аж мороз по шкірі. 

- Здався?

- Що?

- Слідкував за мною увесь день, і здався?

- З чого ти взяв? Я тебе за сьогодні вперше бачу. - Панічно намагаюсь вигадати відмазку, але в голові геть пусто. - Я тут по власним справам. 

- Твоє вискакуюче серце каже, що ти брешеш. - Схиляє голову набік, руки в кишенях, пакет з книгою висить біля стегна. - Я помітив тебе ще у потязі.

- То вже не можна у свій вихідний поїхати до міста, якщо ти теж сюди їдеш?

- Ти міг піти будь-куди, але ввесь день провештався за мною.

- Та не слідкував я.

- Сніжинко, я твій запах за 100 метрів відчуваю. - Нависає наді мною темною тінню, хрестоподібна вивіска аптеки підсвічує його обличчя неоново-зеленим. Серце провалюється в п’яти. - Що ти за мною навмисно стежив — це вже факт. Питання тільки — з якою метою?

- Так випадково вийшло. Я шукав аптеку.

- Тому пройшов повз кілька десітків, і не зазирнув ні до одної?

- Я саме цю шукав.

- Ти закопуєшся все глибше. - Всміхається недобро, очі пронизують мене наскрізь. - Що тобі від мене треба? Правду кажи. 

- Я… - Стискаю ручки пакетика у пальцях, долоні знов пітніють. - Тільки не гнівайся, добре? Мені було цікаво, чи ти йдеш на побачення.

- Побачення? - Сміється, а мені хочеться крізь землю провалитися. Так соромно мені давно не було. - Чого це раптом ти зацікавився моїм особистим життям?

- Я цього не планував. Просто побачив тебе в потязі і стало цікаво. Не знаю. Цікаво було, як виглядають дівчата, які тебе приваблюють, от і все.

- А просто спитати не міг?

- Я не хотів це обговорювати, взагалі. Просто в моменті стало цікаво. Безглуздо вийшло. Вибач. - Мої щоки вже червоні, як мак. Він усміхається і цокає язиком.

- Якоюсь мірою ти вгадав, у мене сьогодні дійсно зустріч. Але з ким — не твоя справа.

- Твоя дівчина?

- Я що тільки-но сказав? Не твоя справа. 

- Дівчина, значить.

- Скоріше, вечеря. - Зітхає трохи роздратовано. - Тобі цього бачити не треба. Йди по своїм справам, щоб я тебе сьогодні біля себе не бачив. Не ламай мені плани. 

- Я й не збирався, щоб ти знав. 

- От і добре. - Хлопає мене легенько по щоці, холодна рука відчувається так приємно, хочеться притулитися до його долоні. Але не можна. - Йди вже з’їж що-небудь, твій шлунок за квартал чутно. 

- Ой. Вибач. 

- Ти потім до академії?

- Ага.

- Зроби мені ласку, занеси цю книжку до мого дому. І я забуду про цей безглуздий інцидент з переслідуванням.

- Лади. - Беру в нього пакет.

- Пароль від дверей скину в месенджер, щоб не забув. 

- Домовились. 

- Дякую. Бувай. - Він розвертається і зникає у натовпі, я повертаюсь до аптеки, щоб купити пляшку холодної води. Оце так фіаско. Звичайно, він мне помітив. Як я міг себе переконати, що відстань мене від цього вбереже? Бовдур, ну і бовдур. Тупе наївне створіння. Сховатись від вампіра неможливо, якщо у тебе б’ється серце, кроки залишають звук і він знає твій запах. Як чарівливо б вони не виглядали — це хижі машини для вбивства. Куди він, казав, йде — на “вечерю”? Дівчиною? То ось, як, мабуть, він харчується. Знайомиться з дівчатами, і випиває їх, як келих вина? З його привабливістю це простіше простого. Та вони, може, в чергу шикуються, щоб підставити йому свою шию. Хоча, наскільки я знаю, вампіри не залишають жертвам слідів зубів на відкритих місцях. Мабуть, надрізає шкіру гострим нігтем, щоб було схоже на звичайний поріз. Або кусає там, де не видно стороннім. Тепер мені цікаво, як це відчувається. Хочу спробувати. Хочу відчути, як його зуби вгризаються в мою плоть. Це здається чимось інтимним, такий особливий зв’язок. Навіщо йому їздити аж у місто і заманювати дівчат, витрачати час і гроші, коли я можу запропонувати йому себе, у будь-який момент, без залишку? 

Вечеряю в кафе, і вже в електричці приходить повідомлення із номером будинку й кодом від його замку. Цікаво, він вже закінчив? Чи ще тільки має зустрітися з жертвою? Йду до його дому вже по темряві. Вздовж вимощених стежок світяться маленькі ліхтарики, та я б віддав перевагу йти по абсолютній темряві, бо відчуваю, ніби йду вламуватись у чуже житло і ніхто не має мене бачити. На щастя, ніяких сусідів на вулиці не зустрічаю. Пароль підходить, і зайшовши, я одразу зачиняю за собою двері. Вмикаю світло — планування в усіх будиночків однакове, а от інтер’єри вже хто як хоче, так під себе й підлаштовує. Тут, видно, ще новий ремонт, і нічого особистого в очі не кидається, окрім старезних книжок і кількох яскравих кришталів вздовж стіни на робочому столі. Кімната дуже акуратна, чиста, всі книжки рівненько вишикувані на полиці, ліжко застелене, штори завішані. Залишаю пакет із книжкою на письмовому столі. Хочеться стрибнути в його ліжко і обтертися його запахом з усіх боків. Але навіть якщо я застелю все, як було, він відчує чужий запах на постільній білизні, і тоді мені буде ще більш соромно. Тоді вже не відмазатись. Перед виходом не втримуюсь, відчиняю його шафу й зариваюся обличчям в його речі. Від якихось футболок і сорочок пахне пральним порошком, від якихось — парфумами. Боже, який запах. Він помітить, якщо одна з футболок зникне? Звичайно, помітить. Ще й одразу зрозуміє, хто винен. Це та сама футболка, у якій він був у середу? Як же тісно вона обіймала його мускулисте тіло, хочу торкнутися її зсередини, де вона терлася об його шкіру. Тільки кінчиками пальців, щоб не залишити зайвого запаху на м’якій тканині. Збудження знову дає про себе знати, затиснуте у джинсах, потребуюче уваги, і на якусь мить так хочеться на все наплювати, зірвати з вішалки ту кляту спокусливо пахнучу футболку, обмотати її внутрішньою стороною навколо члена і не зупинятися, доки вона не буде вся пом’ята і заплямована. Але я ж не дикун. І не самовбивця. Я бачу тільки одне рішення, яке мене більш-менш задовольнить, не залишаючи слідів — йду до ванної кімнати, запам’ятовую в деталях, як стоїть його пляшечка парфумів, беру її і біля ввімкненої витяжки роблю пшик у розгорнуту паперову хустинку. Ставлю на місце, як було. Вимикаю світло, залишаю його дім і прямую до себе. Від одної думки про те, що зможу заритися носом в його парфуми, джинси болісно натягуються. Вдома швидко в душ, і вивуджую хустинку із кишені джинсів по дорозі до ліжка. Розправляю її на подушці, глибоко вдихаю, протираючись по ній обличчям. Цей запах зводить з розуму. Мокре волосся прилипає до плечей та шиї. Перевертаюся на спину, в одній руці стискаючи хустинку, притискаючи її до носу, інша рука ліниво рухається вверх-вниз по напруженій плоті. Довго терпів, але не хочу, щоб все було швидко, тому ніяких іграшок. Хочу насолодитися моментом. В мене вже є тригер для очей і вух, а тепер ще й для нюху. По шматочкам збиратиму все, що тебе торкається, у прямому й переносному сенсі. Хочу тебе невимовно. І роби зі мною, що захочеш. Хоч випий усю мою кров, хоч трахай до непритомності. Може, ти прямо зараз так і робиш із тією дамочкою, що запросив на зустріч? Ти просто нею ласуєш, чи спершу трахаєш до стану, що вона перестає розуміти, що відбувається, де вона і хто вона, взагалі? Чим я гірше? Сіріусе, чим я гірше? Вдихаю глибше, видихаю із протяжним стогоном, погойдуючи стегнами назустріч своій руці. Я був би для тебе, ким завгодно — хорошим хлопчиком, слухняною тваринкою на повідку, розбещеною сучкою, куди розпусніше, ніж усі твої дамочки, ніж ти можеш уявити. Ніяких обмежень, жодних упереджень. Тобі таке подобається? Пальці несвідомо обвиваються тісніше, дихання збивається. Якщо ти зараз вколочуєш її в ліжко — заздрю. Вона відчуває те, про що я можу тільки мріяти. Півцарства б віддав, щоб помінятися з нею місцями. А може, це все моя хтива натура вигадує, а ти, насправді, ніжний коханець? Це теж було б мило. І якби ти захотів помінятися ролями, я теж був би не проти, таку красу я б розбещував день і ніч, не лишив би на тобі вільного місця без слідів від моїх жадібних рук, зубів і губ. Рухи стають недбалими, рваними, серцебиття пришвидшується, і я свідомо уповільнююсь, щоб розтягнути момент. Слизькі хлюпаючі звуки розтікаються в нічному повітрі. Тишу перериває телефонний дзвінок — екран підсвічує темну кімнату з прикроватної тумбочки. Хто дзвонить у такий час, зовсім здуріли? Повертаю екран до себе, і не вірю своїм очам  — Сіріус?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍