Юлія Богута - Есміна. Таємниця крижаної королеви, Юлія Богута

— Інколи я не радий цьому, Есміно, — серйозно промовив Рейн, нарешті зустрічаючись зі мною поглядом та забираючи від мене руки. — Жити, знаючи, що кожен твій дотик когось  вбиває — таке собі задоволення.

— ...а як же я? — заплющила назад очі й склала руки на грудях.

— Що, "ти"? — запитав Рейн, глибоким голосом.

— Твої дотики лікують мене. Хіба це не вагома причина, щоб хоча б трішечки прийняти своє прокляття? — нервово спитала, усвідомлюючи, що ступила на тонкий лід. — Я, звичайно, далеко не дар з небес, але й не найгірший варіант, щоб протриматися за руку.

— Есміно, — раптово розсміявся Лоріан, підіймаючи коліна і перехоплюючи мене в обійми. — Ти, якраз таки — дар. Не впевнений, що з небес, але мені взагалі не принципово.

— Який ти романтик, — буркнула.

— Каюсь, Фіалко... — знизав плечима чоловік і зовсім безсовісно продовжив, — Але навіть якби ти теж втрачала б від мене свідомість, я б знайшов спосіб побути з тобою якомога довше. То ж не думай, що ти сподобалась мені лише через прокляття.

— А через що тоді? — поцікавилась, вглядаючись у його спокусливі очі.

— Це важко пояснити, Есміно, — зам'явся він. — Якщо коротко...ти сподобалась мені ще коли гепнула Джері Кодексом.

— Ти серйозно...?

— Це було дуже привабливо! — розсміявся Рейн, прибираючи пасмо з мого обличчя. — Привабливіше за це було лише твоє буркотіння!

В кабінеті застигла тиша. Я щасливо примружилась, усвідомлюючи, що цей чоловік таки зумів підібрати аргумент, який мене задовольнив. Якби Рейн сказав, щось на кшталт "сподобались манери" чи там "твоя врода" — я б ніколи не повірила йому, бо у мене цього ніколи не було. А от іронії вистачало на двох. Тому я ледь поцілувала його в щоку та вмостилася зручніше в його обіймах, сонно позіхаючи.

Сон усе сильніше огортав мене, розслабляючи в обіймах Лоріана. Тепло його тіла, що струменіло через кожен дотик, втішало та давало відчуття захищеності. Зимова буря за вікном здавалася віддаленим сном, а не реальністю, яка чекала на нас зовні. В кімнатці панувала тиша, яку тільки зрідка порушували ледь чутні подихи Було щось магічне в цій миті, коли всі тривоги, навіть найжахливіші, відступали, поступаючись місцем цьому єднанню.

— Тобі не здається. що ми впускаємо щось дуже важливе?  — прошепотіла, намагаючись притримати свій розум від занурення у солодке забуття.

— Думаю. Але ніяк не можу зрозуміти, що саме,  — він на мить замовк, ніби вагаючись, перш ніж продовжити. — Ніби це під самим носом, але я настільки дурний, що не можу його опустити.

— Ти не дурний. Просто втомлений, — визнала я, відчуваючи, як його слова потрапляють прямо в ціль. — Думаю нам потрібно почати спочатку. Переглянути всі деталі та поспілкуватися з родичами та свідками. 

— Доручу це Джері, хай хоч щось корисне зробить, — Здавалося, Лоріан на мить задумався, перш ніж кивнути. Ми обоє знали, що попереду нас чекало ще чимало роботи тому не чекали ману з небес. 

Але перш ніж знову поринути в розслідування, я м'яко притиснулася до нього, шукаючи притулку в ніжних обіймах. Ми обидва знали, що це були останні хвилини спокою перед тим, як ми знову покинемось в черговому скаженому дні та зануримося у справи. Тому я щиро була вдячна йому за цю мить. Мить, коли все здавалося таким простим і зрозумілим, навіть якщо це тільки було лише тимчасовою ілюзією.