Вікторія Вашингтон - Некровний брат мого батька, Вікторія Вашингтон

Тоді я буквально попрощалася з життям, але в останню мить мене перехопили міцні руки Кайла. Мене буквально загорнуло його теплом і запахом, коли ми впали в сніг, і серце затремтіло в грудях ще сильніше.

Лише потім я звернула увагу, що щось не таке.

Кайл помітно похмурнів, коли ми піднялися і спустилися вниз.

— На сьогодні розваги закінчено, — твердо заявив він.

— Пробач, адже я не хотіла, — відчула себе шалено винною і настрій миттєво впав.

— Ходімо додому, — звучало, як наказ.

Мені нічого не залишалося, як піти за ним.

Лише опинившись удома я запідозрила недобре. Кайл дуже помітно шкутильгав на одну ногу.

— Ти що, травмувався? — я запитала, відчуваючи велике занепокоєння.

— Ні, просто трохи вдарився, — відповів Кайл, намагаючись не надавати значення тому, що трапилося.

Але я бачила, що то був не простий удар. Він не міг нормально стояти на нозі, і кожен крок був для нього мукою.

— Зателефонуй до лікаря! — я сказала, відчуваючи, як хвиля страху пробігла спиною.

— Ні, не треба, — відповів Кайл, — я сам покличу, якщо знадобиться.

— Але...

— Я скажу тобі, якщо що, — перебив мене Кайл. — Піду відпочину.

Він ліг на диван у вітальні, приховуючи обличчя від мене. Я почала турбуватися ще більше, але Кайл просив мене не хвилюватися і навіть усміхався, щоб заспокоїти мене.

Я приготувала йому чай і сама сіла поряд, дуже переживаючи за його стан.

— Дякую, — сказав Кайл, — І вибач, що зіпсував наш день. Тобі потрібно більше практики, але вже й так добре виходить триматися на сноуборді.

— Це не твоя провина, — відповіла я, — І я рада, що ти тут зі мною… Ну, тобто, що я хоч би можу допомогти…

— Я теж радий, — усміхнувся Кайл. — Але тепер я маю відпочити.

Я зрозуміла, що він потребує відпочинку, і пішла робити вечерю, залишившись сама зі своїми думками. Я була дуже вдячна Кайлові за те, що він врятував мене на схилі, і шкодувала, що через мене він отримав травму. Але я також була щаслива, що нарешті змогла покататися з ним, і сподівалася, що він скоро видужає.

Коли я повернулася з вечерею, Кайл спав, і я вирішила не турбувати його. Я поставила їжу на стіл і сіла поряд з ним, спостерігаючи, як він спить.

Поки він спав, я акуратно оглянула ногу.

Він явно применшував, чому мені стало страшно.

Вона помітно набрякла і посиніла.

Я хотіла побігти і пошукати лід і аптечку, але саме в цей момент світло в усьому будинку згасло.

Я так сильно злякалася, що навіть скрикнула.

З дитинства боялася темряви.

— Що трапилося? — одразу пролунав сонний, але схвильований голос Кайла.

— Світло відключили, — ледь чутно промовила я.

— Не дивно, коли ми поверталися, тут теж починалася хуртовина. Швидше за все перервало дроти. На ранок поремонтують.

— Це аж до ранку чекати тепер? — перепитала перелякано.

— Тільки не кажи, що ти досі боїшся темряви, — зітхнув Кайл.

— Тоді мовчатиму.

— Норо, тобі вже п'ятнадцять. Монстрів немає.

Я хотіла образитися на ці слова і піти, але боялася навіть зробити крок. Страх сковував усе тіло.

— Гаразд, йди до мене, — сказав він, через що серце впало в п'яти.

— Що? — перепитала, щоби переконатися, що в мене не почалися слухові галюцинації.

— Сідай поряд, — він сів, тим самим звільнивши мені місце.

Я не могла повірити, що це відбувається насправді. Мені було дивно сидіти так близько до Кайла та відчувати його аромат.

Я сіла поруч із ним, і він поклав руку на мою спину, щоб заспокоїти мене. Я відчула, як моє серце почало битися ще швидше.

Ми сиділи в темряві кілька хвилин, не кажучи жодного слова. Я могла чути тільки звук його дихання та шум вітру за вікном. Я заплющила очі і спробувала розслабитися, але мій страх перед темрявою все ще був сильний.

Нарешті Кайл запитав:

— Ти справді боїшся темряви?

Я не знала, що відповісти. Я почувала себе дурною, визнаючи свій страх, але я також знала, що Кайл не буде сміятися з мене.

— Так.

— Я теж боявся темряви, коли був маленьким, — сказав Кайл. — Моя мама завжди включала нічне світло, щоб я міг заснути. Але потім я навчився знаходити джерело світла у темряві, і мій страх минув.