with love anellaya - Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya

   Комбінація рухів підказувала, що Мірабель не збирається так просто відпускати Вієро. В її руках спалахнув вогонь, майже такого ж кольору, як її волосся.

-Якщо хоча б волосина впаде з його голови, тоді цьому палацу доведеться впасти.- Прошипіла Бель.

-Ти нічого не зміниш.- Мовила Розаліна, але в очах промайнув подив.

-Ні?- Мірабель заплющила очі, наповнюючи себе енергією навколишнього середовища. Вона гепнула ногою об підлогу з такою силою, що здалося, палац дійсно виявив бажання бути зруйнованим. Стіни затряслися і почувся гуркіт скла, долинувши зі сторони вікон.

   Вієро скористався нагодою звільнитися і поки залізні янголи не розуміли що ж їм робити далі, він змусив свої крила працювати і піднявся над ними, тягнучи за собою їх Ксифоси. Спалахнуло яскраво-зелене світло, а це означало, що магія зброї Королівської Гвардії була перетворена у нейтральну і не могла нікому зашкодити. Однак один з янголів спромігся вхопити його за ногу і якнайдужче опустив на землю, не даючи йому і поворухнутися.  

-Вієро!- Загукала Мірабель.

-Тож…- Ліна вигнула брову.

-Я маю умову.- Несподівано, навіть для самої себе, сказала Бель.- Я… Я вийду заміж за нього, але натомість я хочу, щоб ти не чіпала Вієро. Якщо його брат навіть і не кліпнув, коли Вієро схопили, тоді я допоможу йому. 

   Розаліна засміялась так голосно, що від сміху у Мірабель пробігли мурахи.

-А моя сестричка не така вже і нікчема, як я собі думала.

-Так. І молись, щоб це був останній такий сюрприз.- Відповіла принцеса, переводячи погляд то на сестру, то на Вієро.

-Що ж…- Ліна посміхнулася.- Нехай буде по-твоєму. Ти виходиш заміж за Касаліна, а я відпускаю Вієро. 

   У туж секунду Ліафари залишили в спокої Вієро і той негайно підбіг до Мірабель. Стіни вже не тряслися і не було жодного вогню, але Бель тяжко дихала, пробуючи переосмислите ці події.

-Що ти накоїла?- Закричав Вієро, схопивши Мірабель за плечі.- Ти підписала собі контракт на страждання.

-Я не могла дозволити, щоб вона забрала тебе.- Шепотом сказала принцеса.- І ми зможемо бачитися в Танкервілі.

-Це навряд чи.- Вперше за весь цей час заговорив Касалін.- Він і на кілометр до тебе не наблизиться.

-Навіщо я тобі?- Мірабель поглянула на Касаліна.- Ти ж терпіти не міг, коли я починала з тобою говорити.

-Я повинен бути впевненим у тому, що Розаліна не скористається моєю добротою. Така моя умова на міцний союз.- Він наблизився до Бель.- Мені шкода, що ти лише пішак у цій грі.

-Грі?- Фиркнула Мірабель.- То ось що для вас війна? Лише гра? Сподіваюся, що ви помилилися щодо ріки, коли вирішила, що вона дозволить вам перейти на той берег, якщо опустите завісу.

-Завтра і побачимо.- Втрутилася Ліна.- А тепер покиньте мої покої.

   Мірабель вийшла з кімнати сестри у розбитому і знищеному стані. Вона попрохала Вієро залишити її на одинці і не помітила, як опинилася у Саду Чотирьох Святих. Відчувався солодкий запах фруктових свічок і свіжих тропічних квітів. Стало зрозуміло одразу звідки долинали такі пахощі. Принцеса повернула у сторону Храму Хранителя Білого Вугілля, хоча жадала не повертатися туди більше ніколи. Навкруги було багато жреців, одягнених у довгі темно-сині балахони, а очі прикривалися тоненькими сіточками, що кріпилися на великі капюшони. Двері були відчинені навстіж, а скрізь можна було бачити запалені свічки, що тримали в руках жреці і розкидані усюди квіти. Вази біля білої храмової споруди були наповнені ліліями, а велика статуя Святого посеред зали лишала на підлозі золоті цяточки, які утворювалися через останні промінці сонця. 

   Навпроти Святого стояла біла труна, над якою склонилися жреці і щось без перестанку шепотіли, але коли вони помітили принцесу, одразу замовкли і похилили голови ще дужче. Бель підійшла ближче до труни і, доклавши чимало зусиль, відкрила її. Королева Фіна лежала наче жива, у білій мереживній сорочці, на голові виблискувала срібна діадема з перлами. 

-Мамо…- Прошепотіла Мірабель, похилившись над нею.- Що мені робити?

   Жриця, що стояла поруч, лагідно доторкнулася до принцеси, привертаючи її увагу. Вона тримала в руці свічку і м’яко посміхалася їй. За традиціями, жрецям не дозволялося показувати очі, однак вони могли заглядати в очі інших, передбачаючи майбутнє. 

-Люба, у тебе смерть стоїть за спиною.- Мовила жриця тихим і пронизливим голосом.- І абсолютне зло.

-Перепрошую?- Спершу не зрозуміла Бель.

-Скоро ти зустрінеш саму смерть.- Повторила та.- Стережися темряви, в яку ти безтямно закохана. 

-Мені, напевно, вже час…- Її дихання пришвидшилося і вона вибігла з храму, хапаючи повітря.

   «Я збожеволіла?»- Запитала вона сама у себе.- «Що відбувається?». Бель довго не могла прийти до тями і тільки тоді, коли ніч заполонила все навкруги, вона змусила себе піти до своїх покоїв. Принцеса багато думала про Ніко, який досі не прийшов до неї, хоча такого ніколи не траплялося. Мірабель хвилювалася за нього і міркувала над тим, аби навідатися до його помешкання.

   Вона тяжко гепнулася на ліжко, звільняючи себе від корсету. Її увагу привернув знищений елемент, який ще дужче покрився темними тріщинами з тих пір, коли вона бачила його востаннє. 

-Щось не так.- Говорила вона сама до себе.- Елемент Елемстоуна неможливо знищити. Це не вдалося навіть Природі. Тоді ж як це зробила моя сестра?

   Ці думки не давали спокою їй всю ніч і лише під ранок покинули її. Проте спокій тривав недовго, тривога затягувала її у свої пута, нищила зсередини та калічили стражденне серце. Прокинулася Мірабель від гучних звуків, які доносилися з вулиці. Вона миттю підбігла до вікон, вдивляючись у мільйонну армію, яка вишикувалася навпроти Палацу Дощових Сутінків, біля центральної брами міста. Все було зрозуміло з першого погляду: Розаліна готувала військо до наступу на Валентійців. Однак спершу мала переконатися, що ріка «Вода і Камінь» пропустить їх на той берег.