Анна Ліє Кейн - Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн

Щойно закінчивши говорити, чоловік сильно відштовхнув мене. Не зумівши втримати рівновагу, я впала і стукнулася потилицею. Голову пронизав біль, в очах на мить потемніло.

Я чула, як зчепилися чоловіки. Назаріо спробував покликати варту, але отримав удар, який змусив його замовкнути та намагатися вдихнути.

Коли я змогла нормально думати, спробувала розвернутися і поповзти до вікна. Але мене відразу знову смикнули за плече, повертаючи у вертикальне положення:

- Далеко зібралася? - поцікавився Оттавіо.

- Назаріо, - прохрипіла, відчуваючи спалах болю від будь-якого руху.

– Він нас не потурбує, – пообіцяв генерал. Обернув мене до себе і прискіпливо оглянув. - Ні, так не піде. Потрібно більше драматичного ефекту.

Оттавіо знову дістав кинджал, підніс до мого обличчя. Смикнулася, але марно. Помах леза, короткий різкий біль, і підборіддям заструмувала кров із розсіченої губи. Генерал схилив голову набік, наче художник оглядав свій новий шедевр, і задоволено примружився.

- От так набагато краще!

- Що ви збираєтесь робити?! - тремтячим голосом запитала я, не ризикуючи більше дивитися в очі монстрові. - Навіть якщо уб'єте мене, з палацу вам не вийти. Та й прикриватися мною не кращий варіант, я нічого не значу для короля Мілаїри.

- Для короля - так, - цокнув язиком Оттавіо. - У нього подібних ляльок багато, не сумніваюся. А ось для маршала...

- Думаєте, він не знайде собі іншу? - я все-таки підвела голову і тут же осіклася, побачивши повний кровожерливого захоплення погляд Оттавіо. Він насолоджувався тим, що відбувається. Вказівним пальцем правої руки, в якій тримав кинджал, він провів по моєму підборідді, розмазуючи кров, і сказав:

- Вчорашня вистава в їдальні мені здалася дуже ... захоплюючою. Дійсно, я не думав, що маршал такий ідіот, що справді вчепитися за тебе. Приголомшлива дурість – дорожити жінкою, коли можеш отримати натомість будь-яку. Але коли хлопчисько сам показав мені свою слабкість...

- Маршалові потрібно Валуа. Я лише доповнення до герцогства, - зробила відчайдушну спробу переконати генерала, але він лише поблажливо пирхнув. Було видно, що моє пояснення могло б спрацювати, і, мабуть, раніше генерал вважав саме так: принцу потрібен Вомон-ле-Тіссен та ольдовійська дівка. Але сцена з поверненням Асгейра змінила це враження, і вона повністю не вкладалася у картину світу Оттавіо. Це було видно у його погляді на мене: гидливому і поблажливому.

- Хлопчисько не варте легкої смерті, - заявив генерал. - Він уявив себе полководцем, тільки-но закінчивши навчання в їхньому свинарнику. Вирішив, що зможе здолати мене на полі бою.

Мені не хотілося більше відчувати на собі удари, але губи самі собою розтяглися у знущальну посмішку:

- Але ж здолав. Ви втікали, немов щур.

- Закрий рота, погана дівко!

Удар у живіт змусив мене зігнутися та хапати ротом повітря. З очей таки потекли сльози болю та образи. Перепочити генерал мені не дав, знову смикнув, змушуючи випростатися.

- Ти народилася, щоб бути мовчазною тінню біля батька, а потім біля чоловіка. Тепер же ти підстилаєшся під мілаїрських свиней. Напевно, варто вирізати тобі язика, перш ніж вирушати на розмову з Асгейром.

- Він уб'є вас, - прошепотіла, відчуваючи дивну апатію в тілі. Навіть біль раптом відійшов на другий план.

- Або я його, - флегматично озвався Оттавіо. Його погляд раптом розфокусувався, ніби чоловік щось прокручував у думках, але через пару миттєвостей він знову посміхнувся: - Переховуватися мені більше ніде, а жити як Шальє, прикидаючись селянином і копаючись у гною, я не стану. Ми вирішимо нашу давню суперечку з Асгейром. Один із нас помре.

– Я можу дати вам піти, – прошепотіла з останніх сил. - Якщо відмовитеся від думки вбити Асгейра, я зможу допомогти. Ніхто не дізнається, що ви були тут…

- Я ж казав, що ти дурна дівка, - перебив Оттавіо. - Не розумієшся ні в політиці, ні в помсті. Вбити його дуже просто. Ми з Асгейром багато в чому схожі. Ми обоє чудово знаємо цінність життя та близькість смерті, спостерігаючи її постійно на полях бою. А тому ми знаємо, що буває гірше за смерть, і прагнемо не просто відібрати одне в одного життя, але перед цим знищити все людське.

Генерал дивився на мене, як жебрак на випадково знайдений гаманець із золотом. Його жадібний погляд пробирався в саму душу. Мені хотілося знову смикнутись, спробувати вирвати руку, але я лише як заворожена дивилася знизу вверх в божевільні очі. 

Здавалося, за весь той час, що минув з моменту падіння Ольдовії, Асгейр з Білого Кату все більше ставав людиною, а Оттавіо з прославленого генерала перетворився на шаленого звіра. Він схилився нижче і вишкірився:

- Я, нарешті, знайшов спосіб зламати свого ворога. Ідемо, Сандро.

Оттавіо схопив мене зручніше і різко смикнув, розвертаючи до дверей у коридор. Я спробувала озирнутися на Назаріо, але отримала болісний тичок у бік.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно