Анна Ліє Кейн - Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн

- Оттавіо? - рефлекторно відступила, не зводячи очей з генерала. Він відкинув убік арбалет і дістав кинджал. Схилився в іронічному напівпоклоні, не випускаючи мене з поля зору, і повільно рушив назустріч:

- Радий нарешті зустрітися з вами, Резеда-Сандро. Пам'ятаю, останній раз я бачив вас ще до вашого повноліття.

- Не підходьте, герцогу! - відсахнулася, але чоловік швидко подався вперед і схопив мене за руку. Охнувши, спробувала звільнити кінцівку, але воєначальник різко смикнув, притягуючи мене ближче. Вдивився в очі, ніби міг побачити в них спогади, заговорив далі:

- Ви так само чарівні, Сандро. Як ніжна квітка, - погляд чоловіка ковзнув по моєму волоссю, а хватка на руці, у той момент, коли я спробувала знову сіпнутися, посилилася так, що мені здалося, ніби Оттавіо зламає мені зап'ястя. Голос генерала при цьому не здригнувся: — Ось тільки ваші пелюстки завжди були дивного сірого кольору. Я думаю, це віщувало вам не щасливе життя.

- Пустіть мене, Оттавіо! - прошипіла в обличчя герцога. Його брови здивовано здійнялися вгору, коли глянувши мені в обличчя, він не побачив там звичної покірності та страху. А я раптом усвідомила, що переді мною стоїть не уславлений воїн, не герой Ольдовії, але чоловік, який покинув свого короля, і кілька місяців жив як щур у стінах моєї фортеці. Окрім того... це був той, хто два роки тримав у полоні Асгейра, замкнув його в клітці як звіра і показував гостям у вигляді розваги, понівечив його тіло і прирік на болісні кошмари, що приходять щоночі.

— Ви не вийдете з Вомон-ле-Тіссен живим, — пообіцяла крізь стиснуті зуби. - У вас буде шанс втекти лише якщо ви зараз відпустите мене і з усіх ніг побіжите геть.

- Ви стали дуже зухвалою, леді, - задумливо сказав мені Оттавіо, схиливши голову набік. - Думаю, вам варто нагадати, що ви ольдовійка, а не одна з цих свиней.

Я не встигла злякатися загрозливої ​​інтонації. Генерал вдарив без замаху. Сильно та образливо. Мене хитнуло, і якби Оттавіо не схопив мене знову за руку, я впала б на кам'яну підлогу. Щока горіла, ніби чоловік ударив мене чимось розпеченим, ще й здалося, що хруснула щелепа і перші кілька хвилин я не могла зрозуміти чи зможу відкрити рот.

Герцог струснув мене, змусив знову дивитись у вічі:

- Зі мною ви говоритимете ввічливо, Ваша Світлість.

Я зацьковано дивилася на генерала, відчуваючи, як його долоня пропалює тканину моєї сукні, і усвідомлювала, що на мені з'являться нові синці.

Тільки зараз зрозуміла, що навіть король Мілаїри не посмів так легко і вільно підняти на мене руку.

- Ви не зможете вбити Асгейра, - прохрипіла, відчуваючи язиком металічний присмак крові. - У палаці мілаїрські воїни, супровід короля та принца.

Оттавіо оглянув мене, посміхнувся, а потім взагалі розреготався, сказавши крізь сміх:

- Дурна жінка! Якби я хотів убити Асгейра, я зробив би це ще в той момент, коли він потрапив до мене в полон.

Я дивилася на генерала розгублено. Він не збирався вбити маршала? Але що ж тоді?

Йому довелося розкрити свою присутність саме зараз, щоб я не встигла розповісти Асгейру про те, що він у замку, але що він збирається робити далі? З хвилини на хвилину повернеться Назаріо. Тікати генералові нікуди.

Немов підтверджуючи мою останню думку, Оттавіо продовжив говорити. Його тон був рівним, а мова розміреною, як у людини, яка має запасний план або повністю змирилася зі своєю долею:

- Гунари перекрили мені шляхи відступу. На кордоні Джастани мені повідомили, що здадуть Асгейру, якщо я посмію ступити на їхню територію. Боягузливі шакали! Злякалися одного хлопчиська.

- Вони закономірно побоюються людини, яка завоювала всю Ольдовію! - виправила я. Оттавіо скривився:

- І ти пишаєшся цим? Радієш, що зрадила свій народ, свого бога та свою країну? - герцог легко перейшов на зневажливе ставлення, ніби тепер спілкувався зі жрицею Діла, а не господинею Вомон-ле-Тіссен. - Він убив твого чоловіка та твоїх батьків! Вирізав аристократію твоєї країни та оскверняв храми. Чи ти вирішила, що прийнявши їхню віру і вклонившись їхньому королеві, стала чогось варта? Ти виявилася дешевшою за продажних дівок, Сандро! Діл бачить усі твої блюзнірські діяння. Політика? Ти справді думала, що жінка може керувати землями? Вас створили для дітонародження та задоволення чоловіків, дівчисько.Ти згодишся лише на те, щоб бути іграшкою цих свиней. А колись твій брат подавав надії! Шкода, що помер він, а не ти. Він явно не став би розсувати ноги перед Білим Катом.

Я зчепила зуби, відчуваючи, як на очі навертаються злі сльози. Встигла забути, як розмовляють зі своїми жінками ольдовійські чоловіки. Забула, що моїм притулком після смерті чоловіка та батька мав стати будинок розпусти. Тільки зараз, дивлячись у вічі Оттавіо, розуміла, що Меріт помилялася.

Вона не знала тих чоловіків, які воістину страшніші за шиха. Кожен із Гунарів поступаючи погано не намагався мати вигляд святого. Вони не заперечували того, що знають про власну порочність, не намагалися здаватися кращими, ніж є насправді.

І кожен із них бачив у мені людину - полонянку, вдову ворога, але живу істоту з почуттями, а не те, чим була жінка в Ольдовії.

- Ти набагато мерзенніший за нього! - Виплюнула в обличчя Оттавіо.

Новий удар все ж таки змусив мене скрикнути та впасти на підлогу.

- Сандро! - Генерал відразу ж схопив мене за плече і різко смикнув, підводячи на ноги: - Ти забула, як звертатися до чоловіка?

- Ваша світлість! - Двері в кабінет відчинилися. Констебль занепокоєно ступив усередину, очевидно привернений зойком, і тут же ошелешено завмер, дивлячись на Оттавіо де Фіцваля.

- Назаріо Бруно, - недоброзичливо посміхнувся генерал старому знайомому.

- Що ви тут робите? - напружився новоприбулий, скинув руку до пояса, але згадав, що йому поки що заборонили носити зброю у палаці.

Оттавіо пройшовся по констеблю оцінюючим поглядом і сказав:

- Я приїхав провідати давнього друга та милу герцогиню, але поки що мені не потрібно, щоб про це знали зайві.