Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

вони втекли, навіяли цілому місту думку про поразку союзних військ. Французів чекали з години на годину, зростала паніка, скрізь готувалися до втечі. «Немає коней»,- нажахано думав Джоз. Він змушував Ісидора питати в десятка людей, чи вони не продали б або не позичили йому запряг, і серце в нього стискалося з відчаю, коли той повертався без нічого. Чи не податися йому в дорогу пішки? Але навіть страх не міг спонукати цього дебелого чоловіка до такої дії.

Майже всі готелі, що їх займали англійці, виходили в парк, і Джоз розгублено ходив по цьому кварталу разом з іншими людьми, яких теж вигнали на вулицю страх і цікавість. Він бачив, що декотрі родини мали більше щастя, ніж він, бо роздобули собі коней і, зчиняючи гуркіт, квапливо виїздили. Інші опинилися в такому самому становищі, як він, і ні підкупами, ні благаннями не могли дістати потрібних для втечі засобів. Серед них Джоз помітив леді Голодвірс з дочкою, що сиділи із спакованими речами в своїй кареті біля готельної брами й не пускалися в дорогу з тієї причини, яка затримувала в місті й Джоза.

Ребека Кроулі теж мешкала в цьому готелі, і в неї вже раніше склалися вкрай холодні стосунки з дамами Голодвірс. Міледі вдавала, що не помічає її, коли вони випадково зустрічалися на сходах, і скрізь, де тільки заходила мова про неї, вперто її ганила. Графиню шокувала надто близька дружба генерала Тафто з дружиною свого ад’ютанта. Леді Бланш уникала Ребеки, наче зачумленої. Тільки граф часом потай признавався до неї, коли був поза сферою впливу своїх дам.

Тепер Ребека мала нагоду помститися цим пихатим ворогам. У готелі стало відомо, що капітан Кроулі не взяв у похід своїх коней, і коли почалася паніка, леді Голодвірс принизилась до того, що послала до дружили капітана покоївку з вітанням від її милості і з дорученням дізнатися, за скільки вона продасть коней. Місіс Кроулі відповіла їй запискою, в якій засвідчувала свою пошану міледі й повідомляла, що не звикла провадити справи з покоївками.

Ця коротка відповідь змусила графа самому відвідати покої Бекі; але й він не домігся чогось більшого, ніж перша вповноважена.

- Прислати до мене покоївку! - обурено кричала місіс Кроулі.- Як ще міледі не звеліла мені й осідлати коней! Хто хоче тікати - леді Голодвірс чи її femme de chambre?

Оце була й уся відповідь, з якою граф повернувся до дружини.

Чого не зробиш з біди? Після провалу другого посланця графиня хоч-не-хоч сама з’явилася до місіс Кроулі. Вона благала її продати коней, навіть пообіцяла запросити Бекі до свого маєтку, коли та дасть їй змогу повернутися туди. Але місіс Кроулі у відповідь тільки засміялася.

- Мені не потрібне товариство ваших ліврейних дворецьких,- сказала вона.- Та ви, мабуть, і не повернетеся до дому, принаймні разом зі своїми коштовностями. Їх заберуть французи. Години за дві вони будуть тут, а я тим часом здолаю вже півдороги до Гента. Ні, коней своїх я не продам, навіть за ті два найбільші діаманти, що ваша милість одягала на бенкет.

Леді Голодвірс затрусилася з люті і страху. Коштовності були частково зашиті в її сукні і в підкладці сюртука графа, а частково сховані в його чоботях.

- Мої діаманти в банкіра, щоб ви знали, а коней я неодмінно роздобуду! - сказала вона.

Ребека зареготала їй у вічі. Люта до нестями, графиня вернулася вниз і сіла в карету; її покоївка, візник і граф знов розійшлися шукати коней у місті, кожне окремо, і лихо тому, хто повернеться останній! Міледі намірялася негайно їхати, якщо котресь приведе коней - байдуже, чи з чоловіком, чи без нього.

Ребека мала втіху бачити її милість у кареті без коней; дивлячись на графиню, вона голосно вболівала над її лихом.

- Не може дістати коней, сердешна! - казала вона.- А в подушках карети зашиті діаманти! Гарна здобич дістанеться французам! Я маю на увазі діаманти, а не леді.

Все це вона розповідала господареві готелю, слугам і численним очевидцям, які випадково були на подвір’ї. Леді Голодвірс ладна була застрелити її з вікна карети.

Втішаючись приниженням свого ворога, Ребека помітила Джоза, що відразу попростував до неї, коли її побачив. Його змінене, нажахане, сите обличчя миттю зрадило таємницю. Він теж хотів тікати і шукав способу здійснити свій намір.

«Ось хто купить моїх коней,- подумала Ребека.- А я поїду на своїй кобилі».

Джоз підійшов до неї і всоте протягом цієї години запитав, чи вона не знає, де можна роздобути коней.

- Як, і ви тікаєте? - запитала, сміючись, Ребека.- А я думала, що ви оборонець усіх жінок, містере Седлі!

- Я... я людина не військова,- видушив із себе Джоз.

- А Емілія? Хто захищатиме вашу бідолашну сестричку? - не вгавала вона.- Ви ж, певне, її не залишите?

- Хіба я зможу допомогти їй, якщо... якщо прийдуть вороги? - відповів Джоз.- Жінок вони не зачеплять, а мій служник сказав, що чоловікам вони заприсяглися не давати пощади... чортові боягузи!

- Який жах! - вигукнула Ребека, втішаючись його розгубленістю.

- Та я й не маю наміру залишати її,- мовив добрий брат.- Ні, нізащо! В моїй кареті є для неї місце і для вас, місіс Кроулі. Якби тільки знайти коней! - додав він зітхаючи.

- У мене є двоє коней, яких я можу продати,- сказала Ребека.

Джоз мало не кинувся до неї з обіймами, почувши таку звістку.

- Готуй карету, Ісидоре! - гукнув він.- Є чим їхати, є!

- Мої коні ніколи не ходили в упряжі,- сказала місіс Кроулі.- Снігур розтрощить карету на шматки, якщо ви його запряжете.

- А під сідлом він тихий? - запитав недолугий їздець.

- Тихий, мов ягня, і швидкий, мов заєць,- відповіла Ребека.

- І ви вважаєте, що він витримає мою вагу? - знов запитав Джоз.

Він уже уявляв себе верхи на коні, зовсім забувши про беззахисну сестру. Який аматор верхової їзди міг устояти перед такою спокусою?

У відповідь Ребека запросила його до своєї кімнати, і він пішов за нею, аж задихаючись від хвилювання, так хотів швидше сторгуватися. Джоз не часто тратив за півгодини стільки грошей. Ребека, врахувавши