Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

мій намір за легковажний вчинок, і не зрадять колишньої дружби й симпатії до мене, дізнавшись, що, незважаючи ні на що, я дотримую слова і повертаюсь у Нову Гвінею не виключно як природодослідник, а також як і «покровитель» моїх чорних друзів берега Маклая, що наважився захищати, наскільки можу, їхнє праве діло: їхню незалежність у разі європейського вторгнення (неминучий наслідок якого — загибель тубільців), хоча усвідомлюю, що їхнє діло — діло слабкого проти сильного!..»

Щоб привернути на свій бік громадську думку різних країн, він просив Мещерського опублікувати цей уривок із свого листа у поважній петербурзькій газеті «Голос» і лондонській «Таймс», але ні та, ні інша газета його не надрукували. В редакціях визнали наміри Маклая надто наївними. Незалежність папуасів? Але яким чином вона була можлива за тих обставин, коли закінчувався розподіл світу на сфери впливу сильних держав? Без рішучої опіки однієї з них ні про яку незалежність тубільців Нової Гвінеї не могло бути й мови. Маклай, власне, це усвідомлював і планував створити незалежний Папуаський союз під протекторатом Росії, але говорити про це, не знаючи, як до його планів поставиться російський уряд, він, звичайно, не міг. Однак усе ж ризикнув скористатися російськими державними прапорами, які він, прибувши на Нову Гвінею, підняв на найвидніших місцях свого берега. Робити це без відома уряду, звісно, не можна. Але Маклай сподівався, що в Росії його зрештою підтримають.

На жаль, сподівавсь, як показали подальші події, даремно. Нова Гвінея з її первісними папуасами російський уряд зовсім не цікавила. Коли 1886 року вчений повернувся в Росію і обнародував свій проект Папуаського союзу, запросивши через пресу охочих переселитися на далекий тропічний острів, петербурзька газета «Новое время» опублікувала статтю близького до урядових кіл журналіста К. О. Скальковського, який у зарозуміло-повчальному тоні писав:

«Микола Миколайович Миклухо-Маклай зробив, як відомо, в газетах жартівливе запрошення росіянам, які бажають їхати селитись у Нову Гвінею, звертатися до нього по довідки. Ми називаємо це оголошення жартівливим чи правдивіше, блазенськи-жартівливим, бо Миклухо-Маклай мав би знати, що коли таке запрошення він зробив серйозно, то кожен адвокат має право припинити його колонізаційні спроби на підставі закону, за яким встановлено вельми серйозну кримінальну відповідальність за схиляння російських підданих до еміграції.

Жарт Миклухо-Маклая, як усі містифікації, зробив, однак, своє діло: не тільки знайшлося кілька десятків, а може, і сотень наївних, щоб не сказати просто дурних людей, котрі серйозно запитували про умови еміграції в Нову Гвінею, але знайшлася навіть газета, яка взяла Миклухо-Маклая під свій захист, назвавши його «знаменитим мандрівником» і обклавши лайкою, що складалася з суміші добірних бурсацьких висловів та бердичівської товкучки, всіх тих, хто підсміювався з дикого проекту селити росіян серед папуасів на берегах Нової Гвінеї. Немає потреби пояснювати, що такою мовою могли говорити тільки «Новости» — чарівна семітська квітка, добряче угноєна семінаристами.

Якби зворушлива спілка наших євреїв і туполобих бурсаків цілком переселилась до Нової Гвінеї, ми нічого не сказали б, навіть благословили б їх там і зовсім лишитись, га, на жаль, ніхто із співробітників «Новостей», ні будь-хто і їхніх однодумців до папуасів їхати не збираються, а обмежуються запевненням, що проект «знаменитого» Миклухо-Маклая має для Росії «інтерес національний і громадський». А що пора, нарешті, покласти край цьому безглуздому блазнюванню, то ми постараємось стисло пояснити, що ні Миклухо-Маклай не має ані найменшого прана на титул «знаменитості» (хіба що вважати цей титул таким, що нічого не означає, і однаково вживати слова: «знамениті Юлій Цезар і Шекспір» або «знаменитий співак із «Аркадії» п. Давидов»), ні проект його на будь-яку увагу з боку добромисних російських людей…

Можливо, Миклухо-Маклай і стане з часом знаменитим, навіть великим; можливо, його праці, якщо нарешті з'являться у світ, принесуть йому безсмертя; усе це ще може бути; а поки що відомо лише, що за п'ятнадцять років ніяких наслідків від поїздки Миклухо-Маклая не було, крім грошових витрат з боку Географічного товариства, приватних осіб і Морського міністерства, яке заради цього туриста ганяло двічі казенне судно в море, дуже небезпечне своїми підводними рифами…

Ще сумнівніше достоїнство проекту російської колонії, ику намислив улаштувати Миклухо-Маклай у порту Константин, у землі Маклая, ні на якій карті, однак, не позначеній. Починаючи з того, що «знаменитий» мандрівник віддає Росії річ, яка йому зовсім не належить, спосіб зробити подарунок, як відомо, вельми легкий. Нова Гвінея довго не мала господаря, хоча голландці вважали її номінально своєю. Коли почали розвиватись австралійські колонії, особливо сусіднього з Гвінеєю Квісленду, англійці також пред'явили свої права, та, поки англійський уряд зволікав, з'явилися німці…

Врешті відбулася полюбовна угода: західна частина Нової Гвінеї лишилася за Голландією, а східну поділили між собою Англія і Німеччина. Тепер з'являється Миклухо-Маклай і вимагає своєї частки. Комізм цієї вимоги не потребує коментарів. Якби наш уряд мав яку-небудь потребу в шматку Нової Гвінеї, то міг зробити заяву про це своєчасно й без допомоги Миклухо-Маклая, проте, на нашу думку, він у цьому не має ніякісінької потреби і ніколи не матиме…»

Хоча до того часу Миклухо-Маклай уже неспростовно довів неспроможність полігенізму і справді був знаменитий на весь світ, для Скальковського та його реакційної шовіністичної газети це не мало ніякого значення. Що ж до російської колонізації частини Нової Гвінеї, то про неї вчений ніколи не говорив і не думав. Мова йшла тільки про незалежний Папуаський союз під безкорисливим захистом Росії, яка, володіючи власною величезною територією, в заморських колоніях і справді не мала потреби. Проте такі люди, як Скальковський, висміюючи гуманістичний проект Миклухо-Маклая, сприймали його саме як пропозицію влаштувати на Новій Гвінеї російську колонію.

Однак усе це було потім, через десять років. А поки що Маклай перебував на своєму березі, де розраховував прожити місяців п'ять-шість, попередньо домовившись із шкіпером «Морського птаха», що по закінченні цього строку той зайде по нього в затоку Астролябії. Але, покинувши береги Нової Гвінеї, шкіпер про російського вченого навіть думати забув. Лише через 21 місяць після його відплиття з Батовії про Маклая згадав сінгапурський підприємець і його приятель Шомбург, який вирішив, що вчений на Новій Гвінеї загинув, але про всяк випадок дав завдання одній із своїх. шхун зайти на берег Маклая і перевірити.

Так наш мандрівник знову з'явився в Сінгапурі. Стан його здоров'я був