Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

ФРАНК ГРІНОП, австралійський письменник

1944 р., Сідней

Біографія Миклухо-Маклая засвідчує, що у нього було двоє синів, Олександр-Аллен і Володимир-Нільс, які після смерті батька (Маклай помер у квітні 1888 року в Петербурзі) разом з матір'ю Маргаритою Робертсон виїхали з Росії до Австралії (М. Робертсон була дочкою прем'єр-міністра Нового Південного Уельсу, Австралія). Так ось в Австралії мені пощастило розшукати трьох онуків Маклая: Павла Олександровича, Кеннета і Роберта Володимировичів. Вони живуть у Сіднеї. Тепер, коли пишуться ці рядки, старшому з них, Павлові Олександровичу, сімдесят. Кеннету Володимировичу — шістдесят сім, а Роберту Володимировичу — шістдесят два. Всі вони вже мають дорослих онуків і поки що продовжують трудитись: Павло Олександрович — репортер радіо і телебачення, Кеннет Володимирович — повірений присяжний окружного суду, Роберт Володимирович — викладач Сіднейського вчительського коледжу.

Почувши, що я цікавлюсь їхнім великим дідом, вони дуже зраділи. Роберт Володимирович, у домі якого, домовившись по телефону, ми всі зустрілися, був такий схвильований, що просто-таки не знав, куди мене посадити. Невеликий на зріст, худорлявий, з променистими, як у хлопчиська, очима, він усе метушився і кликав на допомогу дружину:

— Аліс, боже праведний, Аліс!.. Ні-ні, тут сонце, сідайте, прошу вас, сюди… Павле, та посунься ж!.. Ні, пробачте, тут тьмяно, краще сюди… Боже, хто придумав цю кімнату — то похмуро, то сонце в очі. Ходімо на веранду, там затишніше… Аліс, ти чуєш мене, Аліс, неси все на веранду!..

За обідом гостинні господарі розповіли мені, що їхня бабуся до самої смерті (М. Робертсон померла 1936 року) по всьому світу збирала саме те, заради чого вирушив у подорож і я. Вона готувалася писати про Маклая книжку, але працювати над нею почала тільки 1935 року, коли здоров'я вже не було. Тому, відчуваючи близький кінець, весь свій архів передала на зберігання частково в бібліотеку Сіднейського університету і частково в рукописний фонд бібліотеки Мітчела (Сідней).

Потім з Робертом Володимировичем ми побували в обох бібліотеках, і з його допомогою я дістав дозвіл ознайомитися з усім, що мене цікавило.

Судячи із щоденників Миклухо-Маклая, в яких він розповів про його друге відвідання північно-східного узбережжя Нової Гвінеї, він прибув туди з однією метою: глибше вивчити етнографію папуасів свого берега. Насправді, однак, усе було трохи інакше.

Повернувшись у жовтні 1875 року в Сінгапур із своєї другої подорожі по Малаккському півострову, він дізнався з місцевих газет, що Великобританія збирається анексувати всю східну частину Нової Гвінеї, в тому числі берег його імені. Встигнувши надивитися на прикладах інших островів Океанії, що це означає, вчений звертається з листом до П. П. Семенова-Тян-Шанського, який змінив на посту віце-президента Російського географічного товариства адмірала Ф. П. Літке:

«Звістка про намір Англії зайняти половину Нової Гвінеї і водночас, очевидно, берег Маклая не дозволяє мені лишитися спокійним спостерігачем цієї анексії.

Я досягнув великого впливу на тубільців і сподіваюсь, коли повернусь (?), матиму ще більший. Зважаючи на наполегливі прохання людей цього берега, я обіцяв їм вернутись, коли вони будуть у біді. Тепер, знаючи, що цей час настав і що їм загрожує велика небезпека (бо певен, що колонізація Англії закінчиться винищенням папуасів), я хочу і повинен додержати слова, даного хоч і папуасам, хоч, може, людожерам, але даного мною.

Не як росіянин, а як Тамо-боро-боро (найвищий начальник) папуасів берега Маклая я хочу звернутися до його імператорської величності з проханням про опікування моєю країною і моїми людьми і підтримати мій протест проти захоплення цього берега Англією.

Будучи недосвідченим у всіх цих справах, тобто офіційних питаннях, я наважуюсь звернутися до Вашого превосходительства і сподіваюсь, що не дістану відмови…

Оскільки час дуже дорогий у цьому випадку і я не хочу згаяти його, то дуже прошу не зволікати з відповіддю…»

Він чекає від Семенова-Тян-Шанського телеграму, хоче через нього з'ясувати точку зору російського уряду на своє питання. Але Семенов мовчить. Питання Маклая видається йому просто дивним, і що відповісти на нього, він не знає, і не хоче звертатися до уряду. Чи зрозумів це Маклай? Важко сказати. Проте, так і не дочекавшись нічого з Петербурга, вирішує діяти на свій страх і ризик. Переїхавши з Сінгапура в Батавію, він замовляє тут за своїм ескізом дюжину російських державних прапорів, фрахтує невелику тредорську шхуну «Морський птах» і 15 лютого 1876 року вирушає в дорогу, пояснюючи свої дії в листі своєму другові князю Мещерському:

«Покидаючи в грудні 1872 року Нову Гвінею, незважаючи на спільні й настійливі прохання тубільців лишитися в них, я обіцяв їм вернутись, коли довідаюсь, що моє повернення може бути для них корисним.

Останнім часом, коли навала європейської колонізації з усіма її небезпеками для тубільців загрожує моїм чорним друзям, я думаю, настав час виконати моє слово, яке я повинен і хочу дотримати, незважаючи на те, що цей намір відволікає мене на певний час від суто наукової роботи і що я цілком усвідомлюю всю серйозність і складність справи, яку починаю сам й без нічиєї допомоги.

Я перебуваю в дану хвилину на шляху до берега Маклая, де думаю оселитись, додержуючи своєї обіцянки, намагатися чим і як можу бути корисним тубільцям, тобто не допустити, наскільки буде можливо, щоб зіткнення європейської колонізації з чорним населенням мало б надто згубні наслідки для останнього (як, наприклад, це сталося в Тасманії, в Австралії й буде, очевидно, на островах Фіджі).

Я сподіваюсь, що громадська думка всіх чесних і справедливих людей буде для моєї справи достатнім захистом і охороною, проти загарбницьких зазіхань урядів і проти несправедливих і насильницьких вчинків усіляких європейських експлуататорів і шукачів збагачення та особистої вигоди всіма засобами й шляхами.

Якщо, попри всі старання, мої зусилля будуть марними, наукові дослідження і спостереження у цій вже почасти відомій мені країні винагородять, можливо, мої жертви: часу, здоров'я і коштів; якщо ні, — усвідомлення, що додержав дане слово, буде достатньою винагородою за моє починання.

Сподіваюсь, що мої друзі знають мене добре, щоб не сприйняти