Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

украй тяжкий. Вирушаючи в плавання на «Морському птаху», він узяв з собою запас харчів і медикаментів тільки на півроку. А далі був повністю на утриманні папуасів, їжа яких йому зовсім не підходила, а про якісь ліки проти постійних нападів пропасниці, природно, годі й говорити. Врешті його організм так виснажився, що Маклай, прибувши в Сінгапур, важив 46 кілограмів. На додачу до всього він лишився без копійки в кишені. Шомбург, у якого можна було позичити грошей, надовго поїхав у своїх комерційних справах до Європи, а більше звернутись було ні до кого. Щоправда, до нього дуже по-дружньому прихильно ставилися махарадья Іохора і віце-консул Росії в Сінгапурі Вампоа, гостинністю якого він уже користувавсь, але просити у них грошей Маклай, видно, посоромився. Щоб розрахуватися з сінгапурськими боргами, лягти в лікарню і платити за лікування, йому довелося віддати в заставу всі свої наукові колекції, рукописи, щоденники і малюнки. Та минув місяць, гроші скінчились, а здоров'я тим часом анітрохи не поліпшилось.

Позбавлений можливості далі оплачувати лікування в лікарні, Маклай у буквальному розумінні слова опинився на вулиці без будь-яких засобів до життя. І без надії хоч якось виправити становище.

Російський уряд охоче надавав йому кораблі для відвідання новогвінейської затоки Астролябії і Австралії, але не дуже щедро фінансував його мандрівку всередині Океанії. Тому, не маючи ніяких побічних заробітків, учений жив і подорожував перші роки здебільшого на кошти своєї родини.

Чомусь, коли говорять про героїчне життя Маклая, про це нерідко забувають. Мало хто згадує моральний подвиг усієї родини Миклух. Тільки їм та ще небагатьом у Росії було відомо, яку він поставив перед собою мету, на довгі роки вирушаючи в мандри. І заради досягнення цієї мети Миклухи витратили всі свої заощадження і постійно віддавали дві третини всіх сімейних прибутків. У всьому собі відмовляючи, вони заробляли гроші для Маклая, але твердо вірили, що працюють для всього людства.

Діти, дружина, мати, що дедалі більше сліпла, хвора теща були на утриманні в Сергія, і все-таки більшу частину свого заробітку він віддавав у сімейний фонд Маклая. Володимир, якого одягав і годував військово-морський флот, залишав собі гроші тільки на дрібні витрати, до того ж кинув навіть курити. І, закоханий у свою наречену, він довго не одружувався тільки тому, щоб більше грошей віддавати старшому братові.

Приклад Володимира повторили Ольга і Михайло. Тяжко страждаючи від туберкульозу легенів, Ольга жодного разу не дозволила собі поїздки на курорт, хоча її картини користувалися попитом і давали чималий прибуток.

Однак тягар для однієї сім'ї, як виявилося, був непосильний. Миклухи залізли в неоплатні борги й остаточно розорилися. Проте ніхто з них не жалкував.

За кілька тижнів до своєї смерті Ольга напише: «Дорогий Колюню! Ні в чому собі не дорікай. Як і всі ми, я жила гордістю і любов'ю до тебе. Нехай уночі над тобою завжди будуть ясні зорі, а вдень — сонце без: плям. Я знаю, справа, якій ти служиш, віддаючи всього себе, — справа людства. Ти ввійдеш у пам'ять людей великим ученим і героєм. Я вдячна долі, що була твоєю сестрою».

Та, крім любові й співчуття, сім'я дати йому вже нічого не могла. Звістка про її розорення глибоко його вразила (про невиліковну хворобу і передчасну смерть сестри він дізнався набагато пізніше).

І ось у ці тяжкі дні з ним випадково зустрівся той самий італійський ботанік Бекарі, з яким він познайомився під час своєї подорожі на берег Папуа-Ковіай. Італієць побачив його на одній із сінгапурських портових пристаней і впізнав. Ось що писав він з цього приводу князеві Мещерському:

«Можливо, не зовсім пристойно говорити подібне про таку людину, але він достоту був схожий на змученого тропічною пропасницею бродягу. Якби не його характерна борода, я б його не впізнав. Дякувати господу, він лежав на якихось дошках горілиць. Я подумав, він спить, але скоро зрозумів, що помилився. Це була непритомність. Як потім з'ясувалося, від голоду.

Я взяв його на руки, як дитину, і відніс до найближчої стоянки екіпажів… Звістка про розорення сім'ї завдала страшенного удару його організму, вже виснаженому втомою, безперервними злигоднями і кліматом тих країн, в яких він жив і які при всьому тому ретельно досліджував. Він страждає від цього тим більше, що всі його колекції — антропологічні та інші, малюнки, начерки, словом, усі плоди його пошуків, що зберігаються в ящиках, тепер у руках банкірів і купців… Таким чином, він перебуває в полоні: не має ніяких коштів повернутися до Європи, позбавлений усіх своїх наукових надбань, і не може більше сподіватись на допомогу сім'ї. Побоююсь, що за таких умов він проживе недовго. Фізичні й моральні сили його не витримають трагічного становища. Треба зробити все, що тільки можна, для його порятунку, щоб зберегти науці таку людину, а батьківщині — честь вважати його серед своїх синів…»

У спогадах Маргарита Робертсон є цікава подробиця. Виявляється, Маклай ніколи не дозволяв собі витрачати на їжу більше півкарбованця в день. Одягався теж дуже скромно. Єдине, проти чого він не міг устояти, — відносно часто купував нову білизну. Але для цього завжди заощаджував на їжі.

Кожну зайву копійку вчений беріг для мандрівок. Та не мовиться так — зайві копійки. Не було їх у Маклая. і не тому, що Російське географічне товариство, представником якого він був за кордоном, скупилося на субсидії. Навпаки, географи Росії всіма силами намагалися допомогти йому. Але саме Товариство перебувало на утриманні державної скарбниці і за статутом мало право фінансувати тільки подорожі вчених усередині своєї країни і в країнах, прилеглих до Росії. Тому грошові перекази на ім'я Миклухо-Маклая, який вивчав далеку Океанію, потребували численних узгоджень, дозволів тощо. Іноді таким впливовим особам, як адмірал Федір Петрович Літке і знаменитий дослідник Середньої Азії Петро Петрович Семенов-Тян-Шанський, доводилося наполегливо клопотатись роками, і не завжди це закінчувалось успіхом.

Далекі наукові експедиції повинна була оплачувати Академія наук. Але в Російській Академії при царях-германофілах усіма справами керували зальотні німці, чекати від яких допомоги російському вченому не доводилось. Коли 1886 року Маклай привіз у дар Академії свої безцінні наукові колекції, зібрані з величезними зусиллями, а часто-густо і з ризиком для життя на островах Океанії, академіки-німці не захотіли навіть