Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

там на дереві під ним? Так, він почув шелест листя, наче хтось трусив гілку. Потім з води долинуло клацання крокодилячих щелеп, а потім тихо, але виразно:

— Святий Георгію! Ця погань унизу хапає мене!

Голос був знайомий. Корак придивився до того, хто говорив. На тлі мерехтливої води він побачив постать чоловіка, що тримався за найнижчу гілку. Тихо й спритно мавполюд ковзнув униз. Намацав п’ятою пальці потерпілого, нахилився, перехопив його рукою і витяг нагору.; Врятований мляво пручався, але Корак звертав на це не більше уваги, аніж Тантор на мураху. Він посадив чоловіка на зручнішу й безпечнішу гілку, прихиляючи спиною до стовбура. Одурений Нума люто рикав унизу. Корак весело глузував з нього, обзиваючи його мовою великих мавп «зеленооким поглиначем падла», «братом гієни Динго» та іншими дошкульними прізвиськами, образливими для гордого лева.

Прислухаючись до цього, пан Морісон Бейнс зробив висновок, що потрапив до лап горили. Він схопився за револьвер і щойно почав по можливості нечутно діставати його з кобури, як почув щирою англійською мовою:

— Хто ви такий?

Бейнс ледь не впав із гілляки.

— Господи! — вигукнув він. — То ви людина?

— А ви думали — хто? — спитав Корак..

— Горила, — щиро відповів Бейнс.

Корак засміявся.

— То хто ж ви? — повторив він.

— Англієць, звати Бейнс, але хто ви, в біса, такий? — спитав пан Морісон.

— Мене називають Убивця, — відповів Корак, перекладаючи англійською ім’я, дане йому Акутом.

Запала довга мовчанка, під час якої пан Морісон намагався розгледіти в темряві обличчя незвичайної людини, до рук якої він потрапив. Корак вів далі:

— Ви той самий, що цілувався з дівчиною край великої східної рівнини, коли на вас напав лев?

— Так, — відповів Бейнс.

— Що ви тут робите?

— Дівчину вкрали — я намагаюся врятувати її.

— Вкрали! — слово вилетіло, моя куля з рушниці. — Хто її вкрав?

— Гансон, шведський крамар, — відповів Бейнс.

— Де він?

Бейнс розповів Коракові все, що він міг дізнатися в таборі Гансона. Почало світати. Корак зручніше вмостив англійця на дереві, приніс йому фруктів та наповнив баклажку річковою водою й попрощався.

— Я йду в табір шведа, — сказав він. — І поверну вам дівчину, приведу просто сюди.

— Я піду з вами, — рішуче сказав Бейнс. — Це моє право і обов’язок, тому що вона невдовзі стане моєю дружиною.

Корак насупився.

— Ви поранені, ви не витримаєте подорожі, — сказав він. — Сам я рухатимусь набагато швидше.

— Гаразд, — згодився Бейнс. — Але я піду за вами. Це моє право і обов’язок.

— Як хочете, — відповів Корак, знизуючи плечима.

Якщо він хоче скінчити, самогубством, то це його справа. Корак сам би його Із задоволенням убив, але задля щастя Меріем не міг. Якщо вона любить його, то він мусить зробити все, щоб захистити обранця Меріем, але. він не може йому заборонити рухатися слідом, хіба що спробувати вмовити. Але це минуло без особливих успіхів.

Корак помчав на північ, а за ним повільно плентався поранений, втомлений і знесилений Бейнс. Коли Корак дістався річки, на протилежному березі якої стояв Мальбінів табір, Бейнс пройшов лише близько двох кілометрів. День хилився до вечора, а Бейнс далі сунувся лісом, коли його несподівано спинив звук кінських копит. Він мимоволі сховався за кущами, і в наступну мить повз нього промчав араб у білому вбранні. Бейнс не гукнув вершника. Він чув про жорстокість арабів, які дісталися на південь континенту, і те, що він чув, свідчило, що змія чи пантера набагато чуйніші, аніж люті мешканці північних теренів Африки.

Коли Абдул Камак зник за деревами на півночі, Бейнс рушив далі у свою важку мандрівку. За півгодини він знову з подивом почув кінський тупіт, але цього разу коней було багато.

Він знову надумав сховатися, але цього разу опинився якраз на галявині, і сховатись було нікуди. Він побіг — так швидко, як дозволяли рани, — але не встиг дістатися рятівних дерев на тім боці, бо на галявину вже вилетів гурт одягнених у біле вершників.

Вони щось гукнули до нього арабською, якої він, звісно, не знав, а потім оточили його, щось гнівно питаючи. Він нічого не зрозумів, та й вони не тямили по-англійському Врешті терпець провідника урвався, і він наказав двом воїнам схопити чужинця, що ті з радістю виконали. Англійця обеззброїли, посадили на коня і під вартою двох вершників повезли на південь, а решта помчала за Абдулом Камаком.

Коли Корак. підійшов до річки, за якою виднів табір Мальбіна, то не знав, на що зважитись. Він бачив, що якісь люди ходять поміж хатинами, обгородженими колючою «боною», — отже, Гансон ще в таборі. Корак і гадки не мав про те, що насправді сталося з викрадачем Меріем.

Як же дістатися на той бік? Перепливати річку, повну вокяних потвор, — видима смерть. Хвилину він розмірковував, потім повернувся й побіг у джунглі, видаючи пронизливий закличний свист. Прислухався й повторював гасло знов і знов, заглиблюючись у джунглі. Врешті долинула очікувана відповідь — сурмив великий слон, і за кілька хвилин Корак побачив Тантора. Слон ішов, високо піднявши хобота і клапаючи великими вухами.

— Швидше, Танторе! — вигукнув мавполюд, і слон посадив його собі на голову. — Поквапся! — І величезна товстошкіра тварина посунула джунглями, а вершник на голові підганяв її ударами босих п’ят.

Корак поганяв слона на північний захід, і Тантор привів його до слонячого броду десь за кілометр від табору шведа. Корак, не зупиняючись, скерував тварину в річку, Тантор з високо піднятим хоботом повільно перейшов на другий бік. Якийсь невдаха крокодил спробував був напасти, але могутній хобот виловив його з-під води, підняв і жбурнув метрів за сто вниз