Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Перше, що спало йому на думку, — це сон. Але коли він спробував пбворухнутися, щоб прогнати сон, гострий біль враз нагадав йому, що сталося напередодні. Тепер він збагнув, що пливе в тубільному човні великою африканською річкою — поранений, самотній, заблуканий.

Перемагаючи біль, він підвівся й сів. Завважив, що рана болить менше, ніж можна було сподіватися. Обережно помацав — кров наче вже не йшла. Мабуть, його лише зачепило, нічого серйозного. А що, як рана заживатиме кілька днів? Це видима смерть, бо брак сил і біль не дозволять йому полювати, щоб прохарчуватися. З власних клопотів його думки перейшли до Меріем. Він знав, що вона була в руках у шведа, коли він наближався до табору. Але що. з нею тепер? Якщо навіть Гансон помер від його куль, то чи полегшить це долю Меріем? Адже вона в руках негідника — одного з брутальних створінь нижчого гатунку. Бейнс затулив обличчя руками й захитався, уявляючи жахливі картини її майбутнього. Він приготував для неї таку долю! Його потворне бажання вихопило чисту й невинну дівчину з-під захисту люблячої людини й кинуло в обійми литого шведа та його бридких спільників! Але ніколи не пізно спокутувати злочин. Ніколи не пізно, особливо якщо тебе веде щось дужче, ніж бажання, ніж пристрасть, — новонароджена любов, яка палила його груди, любов до дівчини, яку він занапастив.

Пан Морісон Бейнс не усвідомлював цілком тих змін, які в ньому сталися. Чи міг він колись припустити, що почуття шляхетності й честі будуть аж так вести його вперед? Він знав, що чинив кепсько, намовляючи Меріем поїхати з ним до Лондона, але пояснював це силою пристрасті, яка тимчасово притлумила його моральні вимоги. Однак, попри все, тепер народився новий Бейнс. Ця людина більше ніколи не буде вчиняти безчесно, улягаючи лише пристрасті. Його чесноти зміцніли, бо змінилася свідомість, сум і каяття’очистили розум і душу.

Він думав лише про те, як знайти Меріем і в разі потреби захистити її навіть ціною власного життя. Він зміряв поглядом каное в пошуках весла, рішення додало йому сил, і він забув про-рану. Але весла не було. Він поглянув на берег. У темряві непроглядної ночі вгадувалися обриси джунглів, але він не відчував більше такого страху перед ними, як раніше. Він навіть не здивувався, що більше не боїться, бо думни були цілком захоплені безпекою Меріем.

Бейнс підвівся на коліна, перехилився через борт каное і спробував веслувати долонею. Біль ослаблював його з кожною хвилиною. Але потроху човен наближався до берега. Пан Морісон чув рик лева просто перед собою, ще й так близько, наче звір був при самій воді. Він поклав гвинтівку поруч, але не переставав гребти рукою. Втомленому чоловікові здавалося, що минуїа діла вічність, поки ніс човна торкнувся прибережних кущів. Наступної миті він схопився за одну з гілок, спробував її на міцність, потім закинув гвинтівку на плече й повільно, долаючи нестерпний біль, почав підтягатися на руках. Порожнє каное нечутно попливло вниз за течією, назавжди зникаючи в низів’ї.

Зворотного шляху не було. Або вилізти вище, або, впасти в річку; третього не існувало. Він спробував перекинути одну ногу через гілку, але сили в нього було: надто мало, і ці намагання пішли намарне. Висячи, він відчував, що слабне ще більше, і усвідомлював, що коли не видереться на гілку зараз, то потім буде надто пізно.

Оглушливо рикнув лев, Бейнс озирнувся й побачив дві полум’яні цятки очей зовсім поруч. Лев дивився на нього, стоячи на березі, й чекав. «Ну що ж, — подумав пан Морісон, — нехай зачекає. Леви не вміють лазити по деревах, і якщо я вилізу нагору, то він мене не дістане».

Ноги молодого англійця майже торкалися води, — до неї було ближче, ніж він собі уявляв через непроглядну темряву. Раптом він почув хлюпотіння в річці просто під ногами, — і враз пролунав звук, щодо походження якого він ані на мить не засумнівався, — клацання величезних щелеп.

— Святий Георгію! — скрикнув Бейнс. — Ця погань унизу хапає мене… — І знов напружив усі сили, щоб зіп’ястися нагору, в безпечне місце.

Але все було намарне. Надія полишила його. Втомлені, затерплі пальці ось-ось розчепляться — і він упаде в річку, в пащеку страшної смерті, що чигає на нього у воді.

Раптом він почув, як над головою зашурхотіло листя, наче там хтось рухався. Гілка, за яку він тримався, зігнулася під подвійною вагою, але Бейнс відчайдушно тримався — він не хотів добровільно віддаватися ані смерті внизу, ані нагорі.

Потім він відчув, як щось м’яке і тепле схопило його за руку і витягнуло нагору з долішньої темряви.

24

Часом, лежачи на широкій спині Тантора, часом наодинці блукаючи джунглями, Корак повільно посувався на південний захід. Він проходив кілька кілометрів за день, бо мав досить часу і не вигадував якихось особливих планів. Можливо, він би рухався набагато швидше, якби його не стримувала думка, що з кожним кілометром він віддаляється від Меріем — уже не його Меріем, але так само любої, як і колись.

Він натрапив на слід шейхової зграї саме тоді, коли шейх, рухаючись униз річкою, віз до себе в селище полонену Меріем. Корак чудово знав, кого він зустрів, тому що знав геть усіх у великих джунглях, а ці віддавна вже не заходили так далеко на північ. Йому не було ніякого діла до старого шейха, і він не став переслідувати його. Що далі від людей, то краще, він ладен був більше ніколи в житті не бачити людського обличчя. Люди завжди завдавали йому лише страждань і приносили скорботу.

Річка кишіла рибою, і він рибалив на березі цілий день, поїдаючи здобич сирою. Коли настала ніч, він заліз на високе дерево над водою, з якого власне ловив рибу, і швидко заснув. Розбудив його своїм риком Нума. Корак збирався гнівно насваритися на свого галасливого сусіда, коли щось привернуло його увагу. Він прислухався. Що це