Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

на Йордан. Доводилося ще кілька разів давати свідчення і нашим, і обласним слідчим, приїжджати на очні ставки і на, як це там… “відтворення картини злочину”. На щастя, для цього Бронику не довелося знову ганяти бойову машину - приїхали з комфортом на службових міліцейських.

Судили батька і сина в області. Як нам пояснив Діденко, цей звичай запровадили ще за радянської влади. Коли підсудному світила розстрільна стаття, то справу приймав не районний, а одразу обласний суд - аби захистити суддів і свідків. Не знаю… може десь по інших краях когось і треба було захищати, але у нас ні суддям, ні свідкам ніщо не загрожувало. То на захист батька з синочком ніхто і слова доброго не сказав.

Хоча ні - було таки, було! Ми ще не встигли навіть до дверей суду підійти, як раптом - на тобі! Мітинг! Людей, правда, небагато, але кожний за десятьох репетує. А плакати, матінко моя! Таке понаписувано - і чомусь російською мовою: “Защитим сына героя революции!”, «Долой бандеровский суд!», «Украина - баз НАТО!» (тиць Гриць, а це тут до чого?). І нарешті - «Возродим СССР!».

А дехто - і сміх, і гріх - тримає, мов ту ікону… що б ви подумали? - репродукцію з радянських підручників. Оту саму, з першим комсомольським осередком - по коліна в болоті і куркульськими синочками на паркані.

Ну і, ясна річ, червоні прапори. Із серпом і молотом. Товаришочки зібралися.

Дивлюсь на свекра і питаю:

- Тату, ви у нас головний політик. Чого це вони позбігались і до чого тут НАТО з відродженням СРСР, коли цих ганцихристів за вбивство судять?

- А ти хіба не чула? Кажуть, дострокові вибори будуть. От вони і забігали. Їм той Рейтаровський, вибачай, сама знаєш, до якого місця. Тут головне - себе показати. А потім - серед оцього мотлоху справжній комуніст, як колись казали, за покликом серця, - один з десяти. А решта за гроші найнялись, як отой Миколочка Кульок, котрому хоч людям голови дурити, хоч курв петрушити - аби не працювати.

Я підійшла ближче і ледь об поли не вдарила. Як там любила казати наша Спірідоновна, коли хтось із нас спізнювався? - «Ба, знакомые всё лица!». Це ж ота комуняцька гоп-компанія, котра перед минулими виборами у нашому селі колобродила. Чи мені здалося, чи все ж навіть щойно згаданий Микола Кульок за спинами ховається? От перекотиполе! Від мене відвернувся і сякається, аж стогне. Про вовка помовка!

Щодо Кулька, то може мені й здалося. Бо бачила лише мигцем. А от Ельвіру, ту, до якої наш Коханий залицявся, впізнала одразу. Хоча вона під пролетарку переодяглася і навіть змила манікюр і напхала під нігті землі.

Ну-ну!

На суді ми дізналися чимало цікавого. Зокрема - як Рейтаровський став Бариновим. Щоби недобра слава, яка разом із прізвищем теліпалася за ним по всій Україні, не псувала “синові героя революції” життя, він прокрутив досить спритну оборудку. Десь у Криму познайомився з баришнею, що там ціле літо відпочивала, прокурорською доцею, дівкою, як у пісні співається, рудою та поганою, але на чоловічу стать ласою. Швиденько розписалися і він узяв її прізвище. Доня привезла свіженького чоловіка до Києва і поставила перед очі батьків:

- Папа-мама, вот мой муж!

Папа-мама чомусь від радості гопки не скакали, а одразу їй руба:

- Цей муж котрий у тебе - четвертий чи п’ятий? Бо ми вже з ліку збилися.

А вона їм у відповідь, знову ж таки, вчетверте чи вп’яте:

- Що ви в любві понімаєте! Він мене так любить - навіть моє прізвище взяв.

Щодо прізвища - дитячий лепет стосовно того, що він же її так любить, так любить, що хоче продовжити династію Баринових, татуня-прокурора не переконав, а швидше насторожив. І він, як справжній професіонал, чітко по своїм каналам продзвонив: хто і що є його черговий зятьок. Тут сплила і судимість, і тимчасова, на один рік, прописка у робочому гуртожитку. А головне - темна історія з хованками від аліментів.

Отож, швиденько прокрутили все назад, і невдовзі на питання уїдливих сусідів: а де ж це, дорогенька, твій муж, доня вже мусила буркати: “Муж объелся груш…” Та за всіма клопотами забули про прізвище. І отак судимий Рейтаровський зник, а з’явився Баринов, з першого погляду - білий і пухнастий. Щоправда, лише з першого. Але хто там придивлятиметься, якщо людина не балотується у депутати, та й взагалі поперед інших не пхається.

На додачу Радянський Союз розпався. Може, для тих, хто при владі був, то й справді неприємність велика, а для таких, як Рейтаровський - гуляй, хлопці, воля! Мало того, що десь чи то вкрав, чи купив, чи підробив диплом за фельдшерське медучилище, та ще й повернувся нахабно туди, де його скаженого татка й досі проклинають навіть ті, хто ніколи в житті не бачив.

А на самому суді - то взагалі було “кіно і німці”. Судили обох, і батька, й сина, бо з’ясувалося, що у обох були руки в крові. Як не впиралися на слідстві, як не викручувались, але довелося признаватися - під протокол і з підписами. Аби на суді влаштувати комедію.

Спочатку батечко ледь не зі сльозами заявив, що відмовляється від усіх своїх показань на слідстві, бо його, бачите, піддали тортурам: “…годинами тримали роздягненого в морзі при мінусовій температурі”. Довелося прокуророві пояснювати, що всі слідчі експерименти хоч і відбувалися на початку березня, але тоді якраз трапилося раптове потепління, тож усім, включно з підсудним, було не холодно, а якраз жарко.

Тоді з’явилася нова баєчка. Мовляв, районні слідчі були заздалегідь до