Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ну, а що сталося з усіма цими? Змилуйтесь! Нічогісінько з ними не сталося, та й статися не може, бо ніколи насправді не було їх, як не було і симпатичного артиста-конферансьє, і самого театру, і старої скупердяйки Пороховникової тітки, що гноїть валюту в льосі, і вже, певно, не було золотих сурм і нахабних кухарів. Усе це лише снилося Никанору Івановичу під впливом поганця Коров’єва. Єдиним живим, хто влетів у цей сон, якраз і був Сава Потапович — артист, і ув’язався він у це тільки тому, що вкарбувавсь у пам’ять Никанорові Івановичу завдяки своїм частим виступам по радіо. Він був, а інших не було.
Так, можливо, не було і Алоїзія Могарича? О, ні! Цей не тільки був, але і зараз існує, і саме на тій посаді, від якої відмовився Римський, тобто на посаді фіндиректора Вар’єте.
Дійшовши до тями, приблизно через добу після візиту до Воланда, у поїзді, десь під В’яткою, Алоїзій упевнився в тому, що, виїхавши в нестямі чомусь з Москви, він забув натягнути штани, але невідомо чому вкрав зовсім непотрібну йому домову книгу забудовника. Заплативши величезні гроші провіднику, Алоїзій придбав у нього старі й засмальцьовані штани і з В’ятки повернув назад. Але дому забудовника він, на жаль, уже не знайшов. Убогі пожитки начисто злизав вогонь. Та Алоїзій був людиною надзвичайно промітною. Через два тижні він уже жив у чудовій кімнаті в Брюсовському провулкові, а через кілька місяців уже сидів у кабінеті Римського. І як раніше Римський зазнавав страждань через Стьопу, так тепер Варенуха мучився через Алоїзія. Мріє Іван Савелійович лише про те, щоб цього Алоїзія прибрали б із Вар’єте куди-небудь з очей подалі, бо, як шепоче іноді Варенуха в інтимному товаристві, «такого підлотника, як цей Алоїзій, він начебто ніколи не зустрічав у житті й що начебто від цього Алоїзія він сподівається всього, чого завгодно».
Втім, може бути, адміністратор і небезсторонній. Жодних темних справ за Алоїзієм не зареєстровано, як і взагалі жодних справ, якщо не рахувати, певно, призначення на місце буфетника Сокова когось іншого. Андрій же Фокович помер від раку печінки в клініці Першого МДУ місяців через дев’ять після появи Воланда в Москві…
Так, збігло кілька років, і замулилися правдиво описані в цій книзі події та загасли в пам’яті. Але не в усіх, не в усіх.
Кожного року, тільки-но настане весняний святковий повний місяць, надвечір з’являється під липами на Патріарших ставках людина років тридцяти чи тридцяти з гаком. Рудуватий, зеленоокий, скромно зодягнутий чоловік. Це — співробітник Інституту історії та філософи, професор Іван Миколайович Понир’єв.
Прийшовши під липи, він завжди сідає на ту саму лаву, на якій сидів у той вечір, коли давно забутий усіма Берліоз востаннє у своєму житті бачив розбитий на шматки місяць.
Тепер він, цілий, на початку вечора білий, а потім золотавий з темним коником-драконом, пливе над колишнім поетом, Іваном Миколайовичем, і водночас стоїть на одному місці у своїй височині.
Івану Миколайовичу все відомо, він усе знає й розуміє. Він знає, що замолоду став жертвою злочинців-гіпнотизерів, лікувався після того і вилікувався. Але знає він також, що дечого він не може перебороти. Він не може боротися з цим весняним повним місяцем. Аби тільки наближувалося його настання, аби тільки починало розростатися і наливатися золотом світило, яке колись висіло над двома п’ятисвіччями, стає Іван Миколайович неспокійний, нервується, втрачає апетит і сон, дожидається, поки визріє місяць, і, коли настає повня, ніщо не втримає Івана Миколайовича вдома. Надвечір він виходить і прямує на Патріарші ставки.
Сидячи на лаві, Іван Миколайович уже відверто розмовляє сам з собою, палить, мружиться то на місяць, то на добре пам’ятний йому турнікет.
Годину чи дві просиджує так Іван Миколайович. Потім підхоплюється з місця і завжди тим самим маршрутом, через Спиридонівку, з порожніми та незрячими очима іде в арбатські провулки.
Він проходить повз гасову ятку, повертає там, де висить на перехнябленому стовпі старий гасовий ліхтар, і скрадається до ґрат огорожі, за якою він бачить пишний, але ще не зодягнутий в листя сад, а в ньому — висвітлену місяцем з того боку, де виступає вежка з стрілчастим вікном, і темну з протилежного — готичну віллу.
Професор не знає, що вабить його до огорожі та хто живе в цій віллі, але знає, що боротися йому з собою за повного місяця не випадає. Окрім того, він знає, що в саду за ґратами він неодмінно побачить одне й те саме.
Він побачить на лаві літнього та поважного чоловіка з борідкою, в пенсне і з дещо поросячими рисами обличчя. Іван Миколайович завжди застає цього мешканця вілли в одній і тій самій мрійливій позі, з поглядом, зверненим до місяця, Івану Миколайовичу відомо, що, намилувавшись місяцем, той сидень неодмінно переведе очі на вікно вежки і втупиться в нього, начебто чекаючи, що зараз воно розчахнеться і з’явиться на підвіконні щось чудовне.
Усе подальше Іван Миколайович знає напам’ять. Тут потрібно неодмінно глибше причаїтися за огорожею, бо ось зараз сидень почне збуджено крутити головою, блукаючими очима ловити щось у повітрі, зачудовано посміхатися, а потім сплесне руками в якійсь солодкій скрусі, а згодом уже досить голосно буде мимрити:
— Венера! Венера!.. От я дурень!..
— Боги, боги! — почне шепотіти Іван Миколайович, ховаючись за огорожею і не зводячи гарячкових очей з таємничого невідомця. — Ось ще одна жертва місяця… Так, ще одна жертва, як я сам…
А сидень буде вести далі свою мову:
— От я дурень! Чому, чому я не полетів з нею? Чого я злякався, старий осел? Папірця домігся! Ех, терпи тепер, старий кретине!..
Так триватиме доти, поки не стукне в темній частині вілли вікно, не з’явиться в ньому щось білувате і не пролунає неприємний жіночий голос:
— Миколо Івановичу, де ви? Що за фантазії! Малярію хочете підчепити? Ідіть чай пити!
Враз сидень очутиться і відповість голосом облудним:
— Повітрям, повітрям хотів подихати, серденько моє! Повітря аж надто гарне!
І ось він підведеться з лави, крадькома погрозить кулаком у вікно, яке
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майстер і Маргарита», після закриття браузера.